Аналіз вірша “Не жалію, не кличу, не плачу”
Тема вірша – призначення людини, його зрілий погляд на прожите життя, її осмислення. Перед ліричним героєм встає проблема відходу юності, і він не хоче із цим погоджуватися, але все-таки він приходить до рішення упокоритися із втратою минулого.
В основі вірша лежить антитеза, поет використовує неї для передачі змісту, протиставляючи весняні яблука до осіннього золота зів’янення, тобто дитинство й зріле життя. Він постійно заперечує можливість повернення в дитинство, він не бажає про нього пам’ятати, щоб не було боляче в душі, особливо
Роль заперечень у першій і в другій строфі несе в собі хворобливу втрату дитинства й прихід дорослого життя (“Я не буду більше молодим”, “Серце, ти тепер не так вуж будеш битися”, “И країна березового ситцю/Не заманить більше шлятися босоніж”). А самий головне, що поет сам намагається забути минуле (“Не жалую, не кличу, не плачу”).
Особливе звучання насіє третя строфа. Тут Єсенін намагається
У четвертій строфі ми вже бачимо трагізм, поет став сумніватися у своєму чудесному минулому, говорячи: “Життя моя? иль ти приснилася мені?” Тут же з’являється рожевий кінь, що несе символічний зміст, навіть важко сказати, рожевий кінь: цей пробуджуючий, юний початок, а можна пояснити як символ заходу й зів’янення в ранній ранок – тобто своєрідна антитеза.
П’ята строфа несе філософські міркування поета, у яких він розкриває читачеві сенс життя, що немає нічого страшного в старінні й зів’яненні, і говорить: “Будь же т у століття благословенно,/Що прийшло процвесть і вмерти”.
Загальний настрой добутку – умиротворення, монотонність, неспішність, розміряне оповідання сприяє подальшим міркуванням читача, дозволяє додумувати, співвідносити зі своїм світоглядом на цінності життя
Ви пішли, як говориться, у мир інший
Порожнеча… Летите, у зірки врізуючись
В. Маяковський
Подумати тільки, як були зачаровані Сергієм Єсеніним люди, якщо його самогубство викликало масові смерті шанувальників!
Маяковський змушений був, щоб зупинити цю “епідемію”, написати життєстверджуючий вірш “Сергію Єсеніну”. Він викликував:
…Припините! Киньте! Ви у своєму чи розумі?
Дати, щоб щоки заливав смертельну крейду?!
Ви ж таке загинати вміли, що іншої на світі не вмів
У цьому “замовленому” вірші є приголомшливі рядки:
…Краще вже від горілки вмерти, Чим від нудьги!
Кінчається вірш оптимістичним закликом до боротьби:
Для веселия планета наша мало обладнана
Треба вирвати радість у прийдешніх днів
У цьому житті вмирати не важко
Зробити життя значно трудней.
Останні рядки – як би антитеза передсмертним словам Єсеніна:
…У цьому житті вмирати не ново,
Але й жити, звичайно, не новин
Зараз дозвільні газетярі витончують, придумуючи версії його смерті. З’явилися навіть гіпотези про вбивство поета секретними службами. Нова мода – усе валити на КДБ. Здається, у репресивних органів і своїх справ вистачало. Чи не простіше пошукати відповіді в самому щирому для поета – у нього віршах
Друг мій, друг мій!
Я дуже й дуже хворий
Сам не знаю, звідки узявся цей біль?
ЧиТе вітер шумить у порожнім і безлюдному полі,
Те ль, як гай у вересень, осушує мозки алкоголь…
В “Чорній людині” Єсенін аналізує свою не завжди праведне життя:
Не знаю. Не пам’ятаю. В одній країні,
Може, у Калузі, а може, у Рязані,
Жив хлопчик у простій селянській сім’ї,
Желтоволосий, із блакитними очами…
От став він дорослий, до того ж – поет,
Хоч із невеликий, але ухватистой силою,
И якусь жінку сорока із зайвим років
Називав кепською дівчинкою й своею милої…
Робить смутні висновки:
Ах, покладемо, помилився, адже нині місяць,
Що ж потрібно ще напоєному дрімотою мирику?
Може, з товстими стегнами таємно прийде вона,
И ти будеш читати свою дохлу, млосну лірику…
Чорна людина дивиться на мене в упор,
И очі покриваються голубой блевотой,
Немов хоче сказати, що я – ледар і злодій,
Так безсоромно й нагло обокравший когось…
Чорна людина – сума сумнівів, друге “я” кожної людини, суперего. У бесіді з ним даремно брехати. І гневаться даремно.
…Я розлютований, розлютований,
І летить моя тростина
Прямо в морду його,
Впереносицу.
Місяць умер. Синіє у віконце світанок
Ах ти, ніч! Що ти, ніч, наковеркала?!
Я в циліндрі сиджу. Нікого із мною немає.
Яодин.
И розбите дзеркало
Якщо переглянути пізні вірші й поеми Єсеніна, можна знайти багато рядків, що свідчать про його надлам, надрив. Це стан можна назвати нервовим виснаженням, важким стресом, захворюванням душі. Важливо, що психічне здоров’я поета було підірвано, а поруч не було теперішніх друзів. Та й час був неясне. Не зрячи ж цей післяреволюційний лад зламав і Маяковського, як ламав кожного шукача правди
До свиданья, друг мій, до свиданья. Милий мій, – ти в мене в груди. Призначене расставанье Обіцяє зустріч спереду. До свиданья. Ні руки, ні слова, Не сумуй і не сум брів. У цьому житті вмирати не ново, Але й жити, звичайно, не новин. Ще раз згадаю, як у Маяковського:
…Краще вже від горілки вмерти,
Чим від нудьги!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)