Аналіз вірша Ф. І. Тютчева “Море й стрімчак”

У лірику Тютчева ми зустрічаємо безліч романтичних віршів, де він оспівує невтримну гру природних стихій – “гуркіт літніх бур”, бунт морських хвиль, виття нічного вітру. У стихіях цих поетові відкривався хаос мирозданья. Людина в Тютчева завжди була самотня й неспроможний у цьому хаосі природного миру. Здається, саме про це говорить поет у вірші “Море й стрімчак”.

Вірш був написаний Тютчевим під враженням революційних подій у Західній Європі в 1848 році. З огляду на цей факт, образ моря трактують як образ західної революційної

стихії, образ стрімчака – як втілення міцності самодержавної Росії. Однак спробуємо розглянути за цією символікою ще й глибинний, філософський підтекст Море в Тютчева могуче й неукротимо. Воно й “бунтує”, “і клекоче”, і “хльостає”, і “реве”: Хвиль шалених прибоєм Безперервно вал морської З ревінням, свистом, смаком, виттям Б’є в стрімчак берегової…

Однак стрімчак байдужий до шаленства морських хвиль. Спокійний і величний, він гордо дивиться на їхні сміливі пориви: Але спокійною й гордовитий, Дурницею хвиль не обуян, Нерухливий, незмінний, Мирозданью сучасний, Ти коштуєш, наш велетень! Хвилі

не заспокоюються й знову йдуть “на приступ фатальний”. Але всі спроби їх марні: знесилені, вони лише струменіють “мутною піною”. Нарешті, морському валу набридає воювати з могутнім стрімчаком: У нудячись потіхою злою, Присмирніє знову вона – Під гигантскою пятою Знову вляжеться хвиля.

Образи нерухливого, величезного стрімчака й морських хвиль тут глибоко символични. Стрімчак – це саме мирозданье, вічність, природа. Хвилі ж – це люди і їхні мінливі долі, їхні шалені пориви. Мир вічності, по Тютчеву, байдужий до доль людей: їхня земна суєта, дріб’язкові турботи, порожні турботи, що здаються часом настільки важливими й значними, – усе приречено перед особою часу.

“Утомясь потіхою злою”, хвилі, нарешті, упокорюються – точно так само затихають і упокорюються й заспокоєні часом бурхливі людські страсті, стихійні, імпульсивні вчинки, бажання слави й честолюбні мрії. Шалений бунт хвиль, здається, символізує в Тютчева й людську гординю, бунт людського розуму. Тут чується й мотив богоборства: стихія, що розбушувалася, “до зірок допрянуть хоче, До непорушних висот…

“. У цьому бунті поет бачить бесівський початок: чи Пекло, чи пекельна сила Під казаном, що клекоче, Огнь геенский розклала – И безодню взворотила И поставила нагору дном? Разом з тим у вірші відчувається й ледь уловиме тютчевское замилування гордою величчю природи. “Стій же ти, стрімчак могутній!

“- викликує поет, начебто любуючись спокоєм і впевненістю цього утвору природи. Подібну картину природи ми зустрічаємо й у лірику Пушкіна. Терек у поета Грає й виє, як звір молодий, Що Вглядів їжу із клітки залізної, И б’ється об берег у ворожнечі марної, И лиже стрімчаки голодною хвилею… Вотще!

Немає ні їжі йому, ні відради: Тіснять його грізно німі громади. Однак у Пушкіна це не більш ніж пейзаж, не ускладнений якоюсь особою, філософською символікою. Безумовно, у вірші присутнє уособлення, але це лише уособлення природних явищ. Світовідчування Пушкіна було більше оптимістичним.

У лірику поета мотив протистояння людини й природи ніде не звучить настільки трагично. Навпроти, людина в нього немов зливається із природою, благословляючи й приймаючи її мудрість. У вірші “Знову я відвідав…

” поет привітає “младую гай”, разросшуюся біля корінь старих сосон, і вітання це стає міркуванням про час, про сьогодення й майбутнє: Здраствуй, плем’я Младое, незнайоме! не я Побачу твій могутній пізній вік, Коли переростеш моїх знакомцев И стару главу їх заслониш Від очей перехожого. Але нехай мій онук Почує ваш приветний шум, коли, Із приятельської бесіди возвратясь, Веселих і приємних думок повний, Пройде він повз вас у мороці ночі И про мене згадає.

До образа бурхливих хвиль не раз звертався у своїй творчості й М. Ю. Лєрмонтов. Він також порівнює їх з людьми (“Хвилі й люди”), однак хвилі в Лєрмонтова персоніфікують собою не суєтність людських поривів, а певні щиросердечні якості – холодність, байдужість, раціоналізм: Хвилям їхня воля й холод дорожче Пекучих полудня променів; Люди хочуть мати душі… і що ж? – Душі в них хвиль холодней. Сам же мотив протистояння тлінного існування людини й вічного життя природи в Лєрмонтова теж звучить досить відчутно: Страшна в сьогоденні буває душі Прийдешнього темна далечінь; Ми блаженство бажали б вкусить у небесах, Але з миром розстатися нам жаль. ( “Земля й небо” ) Таким чином, ідейний зміст тютчевского вірша неоднозначний.

Зароджуючись у темі протистояння західних “бесівських” бунтів і російської патріархальності свідомості, що гарантує стійкість і непорушність країни, конфлікт іде в глиб поетичної думки – до “вічного” протистоянню людини й природи






Твір роздум копай криницю.
Аналіз вірша Ф. І. Тютчева “Море й стрімчак”