“Життя з думками про Україну…” (за поемою М. Вороного “Євшан-зілля”)
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, –
Шлях у край свій повороту?!
М. Вороний
Журавлями розліталися по всьому світові українці. Що змушувало їх залишати рідну землю? Чого шукали вони в чужих країнах? Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через століття ступати болючими стежками тих страшних трагедій, що спіткали наш народ на благословенній землі квітучого українського краю.
Кінець XІX ст. Селяни західних українських районів
Рік 19І7, громадянська війна… Україна захлинається в крові братовбивчої війни, тут – у житниці Європи – у хліборобів відбирають хліб до зернини. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, у полі, в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси. Нескорені і горді сини народу не в змозі протистояти новій ідеології, боротись проти неї, шукають собі пристановища по країнах і світах. Звідти лине їхній
Серед славних лицарів українського слова і поет Микола Вороний, який щиро вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався.
У поемі “Євшан-зілля” автор надав поетичного звучання давній легенді, переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до рідного краю.
Твір цей глибоко патріотичний, оскільки завжди залишатимуться в силі віщі слова Літописця, так натхненно й проникливо передані поетом:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Поет адресує твір сучасникам своїм, щоб пробудити їхню пам’ять про те, хто вони, чиї нащадки. Звучить віра в те, що вони не підуть по світах безбатченками:
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали.
Які шляхи повернення “блудних” чи нещасних синів до свого рідного народу? Людина повинна знати, до якого народу вона належить, знати про його історію, звичаї, обряди. Але, як відомо, найголовнішою ознакою кожного нороду є його мова. Усвідомлювати себе частиною свого народу ми починаємо з перших слів, вимовлених мовою мами, батька, бабусі.
Душа народу, його характер виливаються в піснях. Мова і пісня – це і є оте “євшан-зілля”, що відвертає від безпам’ятства. Те чарівне зілля, пісня рідна, слово співця повертають юнака до “рідного степу”, “веселого краю”.
М. Вороний вказує на важливу роль слова, значення митця в суспільстві. Поет пишається, що є нащадком славних кобзарів, “що співали-віщували заповіти благородні”. Але він зізнається з гіркотою:
… тієї сили
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема, і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..
Нам ще й зараз треба шукати того євшану-зілля, щоб бути свідомими громадянами вільної держави, не цуратись рідної мови й культури.
Сьогодні на всіх континентах земної кулі українці, свідомі своєї національної належності, в яких не згасла любов до рідної землі, її героїчної історії, культури, повинні єднатися, щоб нащадки пишалися своїм народом.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)