Жертва вечірня (переказ)
Дощовим листопадовим ввечері 186 р. в Петербурзі Марія Михайлівна – двадцятитрирічна багата вдова гвардійського ад’ютанта – починає вести інтимний щоденник, щоб розібратися у причинах своєї постійно поганого настрою. З’ясовується, що чоловіка вона ніколи не любила, що з сином, трирічним “кислим” По-лодькой, їй нудно, а столичний світло не надає ніяких розваг, окрім виїздів в Михайлівський театр на вистави з канканом. Нудьги не розвіює ні лист, отриманий Марією Михайлівною з Парижа від двоюрідного брата Стьопи Лабазіна, що став
Певну новизну в життя Марії Михайлівни вносить, правда, знайомство з “розумними” плавикової, в чиєму салоні по четвергах збираються різні “автори”, і в їх числі сорокарічний (тобто сильно немолодий вже) романіст Домбровіч. Піддавшись дозвільному цікавості, оповідачка теж починає читати європейські журнали, намагається підтримувати розмови
Навіть Clemence, коли їх знайомство нарешті відбулося, говорить переважно про Домбровіче, підкреслюючи, що він набагато вище всіх світських франтів. Домбровіч, з яким оповідачка бачиться все частіше, дійсно не одурює очікувань: він чарівний, тактовний, дотепний, здатний годинами захоплююче міркувати і про письменників, і про людей світла, і про самого себе. “Поговоривши з ним, як-то заспокоюєшся і миришся з життям”, – заносить оповідачка в щоденник, помічаючи, що багато про що вона починає судити так само, як її новий знайомий. Щоденник заповнюють роздуми про жінок – “синіх панчохах” і “нігілістка”, розповіді про спіритичних сеансах, світські плітки, але з кожною новою записом центральним героєм все більше і більше стає Домбровіч. Він згадує про свої зустрічі з Лєрмонтовим, суворо оцінює Тургенєва та інших сучасних белетристів, доводить, наскільки шкідливі розумним жінкам узи шлюбу, і поволі вчить Мар’ю Михайлівну мистецтва “зривати квіти задоволення” так, щоб “вівці були цілі і вовки ситі”.
Через два місяці після знайомства відбувається неминуче: опинившись вперше в квартирі Домбровіча і дозволивши собі шампанського за сніданком, оповідачка віддається своєму вчителеві. Спочатку вона, зрозуміло, відчуває себе збезчещеної і чи не згвалтованої: “І це робиться серед білого дня… Тонкий, цивілізована людина надходить з вами, як з занепалою жінкою”, – але досить швидко заспокоюється, оскільки “нічого вже повернути не можна”, а ще через кілька днів записує в щоденнику: “Що тут маніритися? Скажемо відразу: я не можу без нього! Так повинно було статися! ” Не розкриваючи своєї таємниці, Марія Михайлівна і Домбровіч майже каждовечерне бачаться у світському суспільстві, причому, слідуючи тлумачним порад свого наставника, наша оповідачка користується відтепер і в “молокососом”, і у сановників незрівнянно великим успіхом, ніж раніше. У її житті нарешті з’явився сенс, а тиждень тепер так набита справами, що час летить точно з екстреним потягом: турботи про ефектних нарядах, візити, клопоти по патронування сирітського притулку, театр.
Але найголовніше: двічі на тиждень зустрічаючись з коханцем у себе вдома, в інші дні Марія Михайлівна, заявивши прислузі, що їй потрібно в Гостинний двір за покупками, крадькома поспішає в Толмазов провулок, де Домбровіч спеціально для інтимних побачень знімає кімнатку з меблями. Навчання “по частині полунички”, як висловлюється Домбровіч, йде повним ходом: досвідчений спокусник спочатку знайомить свою ученицю з романом Ш. де Лакло “Небезпечні зв’язки”, “Сповіддю” Ж. Ж. Руссо, іншими скандальними книжками, а потім вмовляє її прийняти участь у таємних вечірках, де п’ятеро розпусних аристократок, що славиться у світі манірниць і самими неприступними жінками столиці, зустрічаються зі своїми коханцями.
Шампанське, спокусливі туалети, канкан, твір акровіршів на різні непристойні слова, застільні розповіді про те, хто як і коли втратив невинність, – ось світ солодкого пороку, у який стала занурюватися Марія Михайлівна. І, напевно, поринула б з головою, якщо б в один з вечорів, коли вечеря столичних сатирів і вакханок перейшов у справжню оргію, серед бенкетуючих не з’явився раптом доброчесний Стьопа Лабазін. Виявляється, він тільки що повернувся із закордонних мандрів і, дізнавшись від покоївки Аріша, що Марія Михайлівна опинилася у вирі розпусти, негайно помчав її рятувати. Пробудженої сором’язливості і каяття нашої оповідачки немає межі. У присутності Стьопи вона раз і назавжди розриває свої відносини з Домбровічем – людиною, поза всяким сумнівом, яскравим, талановитим, але, як і всі люди сорокових років, забрехавшись, розбещеним і до крайності егоїстичним.
Тепер Марії Михайлівні, яка провела кілька днів у бесідах з резонером Стьопою, хочеться знайти “цілісний світогляд” і, забувши про те, що існують на світі чоловіки, встати на шлях подвижництва і турботи про ближніх. За порадою Стьопи вона знайомиться з якоюсь Лізаве-тій Петрівною, яка роздала бідним все своє майно і присвятила себе перевихованню занепалих дівчат. Разом з новою наставницею оповідачка відвідує лікарні, нічліжки, солдатські і, навпаки, шикарні розважальні будинку, скандалячи всюди з припливу-носодержательніцамі і словом любові намагаючись відродити повій до нової, чесного життя.
Очам Марії Михайлівни відкриваються і нещасні і дівчата, яких, як їй здається, на шлях пороку штовхнула тільки жахлива бідність, і ціла галерея француженок, німкень, англійок, які приїхали в петербурзькі борделі спеціально за тим, щоб заробити собі придане або гроші на забезпечену старість. З патріотичним бажанням рятувати саме заблукалих Матрьоша, Аннушек, Палаш оповідачка створює щось на зразок виправного будинку, вчить дівчат грамоті і азів чесноти, але незабаром переконується, що її підопічні або знову норовлять пуститися в загул, або всякими правдами і неправдами вимагають у неї гроші. Розчарувавшись у перспективах подвижництва і докладно поговоривши з незмінним радником Стьопою, Марія Михайлівна приходить до висновку, що багато жінок промишляють собою зовсім не через злиднів, та заради насолоди, заради веселе життя і що свою любов їй краще звернути не на них, але в свого рідного сина.
Планам виїхати з Петербурга за кордон заважає несподівана хвороба дитини. Марія Михайлівна, навіть і не чекала від себе, що вона так сильно полюбить свого “кислого” Володьку, вирішує провести літо на дачі під Оранієнбаумом, подалі від столичної “ярмарку марнославства”. Стьопа оселяється з ними під одним дахом, продовжуючи роботу по освіті двоюрідної сестрички в дусі позитивізму шістдесятих років. Марія Михайлівна, зізналася, що вона була завжди байдужа до природи, до музики і до віршів, під впливом бесід зі Стьопою розвивається і емоційно, і інтелектуально. Читає вона вже не французькі романи, а “Напередодні” І. Тургенєва, “Байки” Лафонтена, “Гамлет” В. Шекспіра, інші розумні книги. Але трохи все-таки потерпає від того, що навколо немає нікого, хто зміг би оцінити її як жінку. Зміну в добропорядну і пресноватим життя вносить знайомство з Олександром Петровичем Кроткової. Цей двадцятишестирічний вчений, знайомий Стьопи по закордонне життя, теж оселився на літо у своєї кузини під Оранієнбаумом. Він зневажає жінок, що спочатку зачіпає, а потім розохочує нашу оповідачку. Її щоденник заповнюється переказом міркувань Кроткова про науку, космополітизмі, жіночої емансипації та інших важливих речах. Марія Михайлівна втрачає здобутий з працею рівновагу.
Бургу, курить свої сигари, читає книжки і стільки ж думає про мене, як про китайського імператора “. Втім, Олександр Петрович, здається, цілком готовий з’єднати свою долю з долею оповідачки, але… Підсумком буде шлюб швидше за розрахунком, у кращому випадку, з серцевої схильності, а ніяк не з любові, і ця емоційна поблажливість обранця рішуче не влаштовує Мар’ю Михайлівну. Вона щось мріє про союз рівних, то сходить з розуму від пристрасті, і щоденник перетворюється на низку гарячковий зізнань, звинувачень і самозвинувачень, думок про те, що все життя оповідачки “одне блукання, одна безпорадна і безвихідна слабкість духу”, а у всіх її “вчинках, думках, словах, захоплення одні тільки інстинкти”. Жити більше явно нема чого.
Тому, вирішивши покінчити із собою, Марія Михайлівна робить прощальні візити, прощається зі святою в її самообмані Лисавета Петрівною, об’їжджає наостанок всі петербурзькі театри, в тому числі і Александрінку, де йшла “Гроза” О. Островського, і… В черговий раз відвернувшись від кротковскіх зізнань у коханні, відмовившись вислухати всі звичні резони Стьопи, Марія Михайлівна цілує сплячого в ліжечку сина і заново перечитує заповіт, записане під її диктовку вірним Стьопою. Доля Володьки ввірена в цьому заповіті Олександру Петровичу Кроткової. Щоденник повинен бути переданий синові, “коли він в змозі буде розуміти його. У ньому він знайде пояснення і, можливо, добрий життєвий урок “. А сама оповідачка приймає отруту, йдучи з життя з усмішкою на губах і шекспірівським двовірш з “Гамлета”: “Як такої розв’язки не жадати? Померти, заснути “.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)