Home ⇒ 📕Шкільні твори ⇒ “З того, як людина ставиться до поезії Тютчева і Фета, можна судити про її художній смак’. Що ви думаєте про це твердження?

“З того, як людина ставиться до поезії Тютчева і Фета, можна судити про її художній смак’. Що ви думаєте про це твердження?

У кожного аматора поезії є свої кумири. І зовсім необов’язково, щоб ними були Тютчев і Фет. Кожен шукає у віршах своє: близькі і зрозумілі думки, яскраві образи, несподівані метафори, свої ритми й інтонації. Хтось любить перечитувати Пушкіна і не припиняє дивуватися вічній новизні і свіжості його віршів. Комусь до душі витончений Блок. Іншому ближче гіркі сповіді Цвєтаєвої або задушевна відвертість Єсеніна. Є свої шанувальники в сучасних поетів: Кінчева, Башлачова, Шевчука, Цоя. Але кожна людина, не позбавлена художнього смаку, погодиться

з тим, що вірші Тютчева і Фета – зразок високої, справжньої поезії, з якої виросли різнобічні обдарування поетів XX століття, тому що їм було в кого вчитися поетичному погляду на світ, природу і людину, точному і ємкому слову, тонкому художньому смаку.

У поезії Тютчева і Фета є все, що повинно бути в гарних віршах: глибина і ясність думки, досконалість форми, несподіванка і краса образу. Тютчев і Фет – поети, яким удалося знайти “поєднання прекрасного і вічного”.

Вічні теми любові, природи, життя і смерті в кожного поета одержали свій новий розвиток, неповторне звучання. Хто краще Фета зміг показати народження

і розвиток почуття, від “боязкого подиху” до сплесків пристрасті, що переповнює? І все це без жодного дієслова, без жодного зайвого слова:

Шепот, робкое дыханье,

Трели соловья,

Серебро и колыханье

Сонного ручья,

Сад ночной,

Ночные тени, тени без конца,

Ряд волшебных изменений

Милого лица…

А Тютчев у декількох рядках вивів свою “формулу” любові:

Любовь, любовь – гласит преданье –

Союз души с душой родной –

Их единенье, сочетанье,

И роковое их слиянье,

І… поединок роковой…

Справжня поезія неможлива без уяви, без польоту фантазії, на які багаті вірші Тютчева і Фета. Візьмемо хоча б усім відоме тютчевське “Люблю грозу в начале мая…” Звичайне природне явище наприкінці вірша дуже природно переходить у незвичайну, але переконливу картину, в яку важко не повірити: весняна гроза – лише жарт богів, у яких теж свої турботи і свої вдачі:

Ты скажешь: ветреная Геба,

Кормя Зевесова орла,

Громокипящий кубок с неба,

Смеясь, на землю пролила.

І відразу висвітлюються невидимі нитки, що зв’язують у єдине ціле усю світобудову: і небо, і землю, і людей, і богів, і прозаїчний дощ, і високу поезію.

Читаючи Тютчева і Фета, ми заражаємося їхнім життєлюбством і спокійною мудрістю, їхнім настроєм і сприйняттям світу, і починаємо вірити, що

Все пошлое и ложное

Ушло так далеко.

Все мило-невозможное

Так близко и легко

Не так уже мало для поетичного слова. Але, щоб навчитися його чути, треба, справді, мати непоганий художній смак.