Я для тебе горів, український народе

Це рядки з вірша “Скільки в тебе очей…”, уміщеного в збірці “Поезії” (1966), виданій у “Молоді” поряд з вибраним багатьох інших авторів, у тому числі й літературних ровесників В. Симоненка. Окрім усього кращого з попередніх збірок, сюди увійшли й окремі твори з архіву поета чи з публікацій у періодиці (розділ “Листи з дороги”). Знову ж таки вражає, як гідно, передчуваючи наближення неминучого, підсумовував поет свої труди і дні. У вірші, що дав назву цьому розділові, є й продиктовані природженою скромністю рядки (“Тільки, мабуть, не дуже яскраво горів”; “Скромна праця моя – то не пишна окраса…”). Але є й горде усвідомлення немарності тої праці (“Щось у мене було і від діда Тараса, і від прадіда – Сковороди”). Звернімо увагу на минулий час дієслова – “було”. Як багато він промовляє. І як нелукаво, незагравально лунають наступні прощальні слова:

Не шукаю до тебе ні стежки, ні броду – ти у грудях моїх, у чолі і в руках. Упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий Чумацький твій шлях.

Рукописний автограф цього, як і багатьох

інших віршів, зберігає сліди вдумливої роботи над словом. Так, значно слабший початковий варіант передостаннього рядка звучав: “…на великий і довгий…”. Заміна епітета “великий” на “трагічний” загострює емоційну напругу всього твору.

В процитованому тут уривку збережено й авторську орфографію: з прописної літери подано лише ті рядки, які починають нові речення, тоді як у друкованих варіантах так починаються всі рядки.

Вірш написано 14 грудня 1961 року. Характерний для дослідження психології творчості В. Симоненка штрих: того ж дня зпід його пера з’явилося ще два вірші – “У нього на плечах сиділи зорі…” та “Фокстрот”. Зовсім інакшими, ніби аж несподіваними барвами доповнюють вони мистецьку палітру одного дня поета. Перший з них – іронікосатиричний портрет молодих міщан: вона “кохає” його за зірки на погонах, які він теж “так божевільно любить”. Другий – напівжартівливе звертання до “Бабетти” під час танцю: “Жаль, Бабетто, що зі мною Ти така лукава, А посправжньому із іншим Добра та ласкава. Жаль, Бабетто? Що жаліти? Що живеш на світі? Що таке обличчя кисле У маестро Віті? Потанцюємо ж, Бабетто, Мов несамовиті. Доки весело – не треба Гаяти ні миті. Ждуть тебе іще печалі У гарячім літі, Щирі ласки і побої Од маестро Віті”,- і далі в такому ж напівсерйознограйливому тоні. Вірш, зважаючи на його не дуже високу художню вартість, досі не друкувався. Однак це обов’язково потрібно зробити: адже цінність його, як і попереднього, саме в тому, що вони поновому відтіняють, увиразнюють портрет поета, не дозволяють робити з нього ікону (як, між іншим, канонізовано вже “діда Тараса”, а тим паче – “прадіда Сковороду”) і, отже, допомагають сприймати постать митця у плоті й крові, в єдності “земного” й “небесного”, реалістичного та романтичного типів творчості.

Усвідомлення органічної спільності з долею народу, його нелегкою історією, земним і космічним призначенням світлом незгаслої зірки струмує з усього, надрукованого й по смерті поета. Очевидно, декому і з теперішніх любителів навішувати рудиментарні ярлики варто прислухатися до того голосу, що вилунює, наприклад, з вірша “Я-“:

У кожного Я є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми-не безліч стандартних “я”, А безліч всесвітів різних. Ми – це народу одвічне лоно, Ми – океанська вселюдська сім’я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони Я.

Ідея людської гідності, гордості з того, “що ти – людина”, доповнюється тут мотивом уселюдської спільноти та яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності. Розкриття духовних спромог індивіда ставиться в діалектичний взаємозв’язок із справді демократичним життєустроєм.

Як своєрідний підсумок земного шляху сприймається й вірш “Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…”, написаний Симоненком за два місяці до смерті. У збірці “Поезії” вірш розітнуто навпіл рівненьким рядочком крапок. І тільки в недавній публікації (Молода гвардія.- 1988.- 16 груд.) відновлено вилучений 1966 року катрен. Ось він:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле… За шмат ції землі мені б усе дали.

До того ж і стерня ніколи ніг не коле Тим, хто взува холуйські постоли.

Після цих гірких рядків ще ваговитіше звучать наступні строфи, прозора алегоричність яких підкреслює всю несуєтну й затяту справдешність поетового кредо:

Та мушу я іти на рідне поле босим, І мучити себе й ледачого серпа, І падати з утоми на покоси, І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива не – мояі Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде…

Весь вірш – зразок притчевої довершеності й досконалості. Тут немає зайвих незначущих слів, усе підпорядковано загальному задумові й водночас вимовлено на єдиному подиху (недарма ж під твором стоїть точна дата – 19.ІX.63). Вірш можна поставити поряд із шедеврами рідної літератури. Його варто ввести до шкільних програм, якщо ми всерйоз прагнемо зберегти і рідну культуру, мову, і чуття селянинагосподаря, і патріотичні та інтернаціоналістські переконання юних.

Дітям, до речі, присвячено два вірші збірки – “У маленьких очах відбивається світ…” та “Маленькі сонця”. Перший з них тематично перегукується з Драчевою “Баладою розплющених дитячих очей”, а другий – із його ж “Сонячним етюдом”. Отож маємо слушну нагоду наочно пересвідчитись, як спрацьовує неповторність творчих’ манер, індивідуальностей, матеріалізуючись у таких схожих своєю суттю і таких різних засобами її втілення творах.

У маленьких очах відбивається світ – Гамірливий, гучний і великий, Буйна радість зелених віт, Білі хмари і срібні ріки.

Це перша строфа з вірша В. Симоненка. Узагальненопубліцистичне звучання твору проглядає і в пафосі викладу, й у відсутності індивідуальної конкретизації, і в погляді на дитину збоку, очима дорослої людини. Перелік атрибутів краси світу триває і в другій строфі, яка завершується лаконічнопубліцистичним висновком про те, що з “маленьких лукавих зіниць Поглядає на нас майбутнє”. Третя строфа – знову перелік і знову висновок: “Але клекіт страшних пожеж Хай у них не тремтить ніколи”. У такому ж ключі побудовано й заключну строфу:

Хай в маленьких очах відбивається світ Од маленьких ромашок до стартів великих, Хай в них світиться синій зеніт, А не жах од побоїщ диких.

Вірш декламаційнодекларативний, до особливих здобутків поета його навряд чи можна віднести. Та чи не він був одним з імпульсів до написання Драчевої “Балади розплющених дитячих очей”? Адже вона з явилася в “Баладах буднів” (1967), тобто за рік по виході збірок вибраного обох поетів під однаковою назвою “Поезії”. Як би там не було, але І. Драч у своєму творі пропонує протилежний, сказати б, кут зору. Художньо перевтілившись, він оповідає не збоку, а від першої особи:

Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити, Прагну маму веселою мамою бачити, Прагну сонце бачити в золотому капелюшку, Прагну небо бачити в синій хустині, Я ще не знаю, яка на запах Чеснота, Я ще не знаю, яка на смак Підлість, Якого кольору Заздрість,

Якого виміру Смута, Яка засолона Туга, яка незглибима Любов, Яка синьоока Щирість,

Яка мерехтлива Підступність, Я все ще розкладу по полицях, Та все ж, поки я виросту,

Зробіть щось таке на світі, Щоб ніколи не заплющувати очей від Страху…

На цьому в “Баладі розплющених дитячих очей”, як видається, можна було б поставити крапку (чи багатозначну трикрапку), бо далі йде не зовсім вдалий з погляду обраної автором манери викладу рядок: “Не зміщуйте подорослому пропорцій”. За всієї очевидної умовності такого прийому саме тут оті пропорції й зміщено, як і в двох наступних заключнодидактичних рядках:

Орли дивляться на світ розплющеними очима. Діти дивляться на світ розплющеними очима.






Твір на тему сміливі завжди мають щастя.
Я для тебе горів, український народе