Художня своєрідність прози Чехова в російській літературі
Ще в 1882 г. Пушкін помітив: “Точність і стислість – от перші достоїнства прози”. На цих принципах будується проза Чехова, що зумів точно й коротко передати правду самого звичайного, буденного життя, побачити, як проявляються трагічні колізії в зовні спокійному плині дійсності, у її дріб’язках, як може бути жахливе життя зовні цілком благопристойна й мирна, якщо вона далека від норми, позбавлена “загальної ідеї”.
Оповідальна манера Чехова відрізняється яскравою своєрідністю. Письменник майже повністю відмовляється від ліричних
У Чехова сполучаються об’єктивність і тенденційність (тільки схована), авторське невтручання й авторська оцінка (звичайно непряма, але проте відчутна). Іншими словами, Чехов, створюючи
Ліберальна й народницька критика 80-90-х років далеко не відразу зрозуміла й прийняла принцип об’єктивності оповідання, що послідовно проводився Чеховим. Орієнтуючись на зразки народницької літератури, з якої Чехов вів ідейно-художню суперечку, критики шукали в нього звичні й загальнозрозумілі ідеї й, не знайшовши їх у вигляді чітких авторських формулювань, обвинувачували письменника в аполітичності, безідейності й т. д. Тим часом проза Чехова, що відрізняється строгою об’єктивністю, містить у собі й певний емоційний підтекст. Для нього характерний непрямий спосіб оцінки. Досить згадати, як в “Иониче” Віра Йосипівна Туркина читає свій роман про те, “чого ніколи не буває в житті”. Письменницька іронія в цьому епізоді цілком відчутне: читання роману перебивається заходом смаженого лука; шаблонова фраза “Мороз крепчал” різко контрастує з теплим літнім вечором; на читачів робить величезне эстетическое вплив зовсім не роман, а народна пісня, що доноситься до слухачів, “Лучинушка”, тому що в ній передане було те, “чого не було у романі й що буває в житті”. Так проявляється найважливіша вимога естетики Чехова: у мистецтві потрібна тільки правда. Неправда в мистецтві вбиває насамперед саме мистецтво; неправда ніколи не може бути гарної, незважаючи на будь-які старання прикрасити її фальшивими прикрасами або сюжетами про молоду, гарну графиню, що полюбила мандрівного художника
У зрілій творчості Чехова відступає на задній план сюжетна гострота оповідання, несподіванка або парадоксальність кінцівок. Трагічна доля багатьох його персонажів є наслідком не якихось із ряду геть вихідних подій, а причин буденних, повсякденних, повсякденних. Вони гинуть непомітно, невідчутно навіть для них самих, нерідко навіть не відчуваючи жаху того, що з ними відбувається
Чехов бачить трагедію у життєвих дріб’язках, у щоденних подіях – таких непомітних, рядових, що їх, властиво, і подія^-те навіть назвати не можна. У цьому змісті антиподом Чехова в російській літературі був Достоєвський, “изображавший у своїх романах неймовірні й катастрофічні події, у також сюжетні ситуації, виняткові по гостроті й напруженості. Достоєвський ставив у своїх романах твердий експеримент, зводячи героїв один з одним на ніж, занурюючи їх у надзвичайні обставини – в атмосферу злочинів і вбивств, щоб вони виявили свою щиру сутність, сховану до пори до часу. А Чехов думав, що самий жорстокий експеримент ставить над людиною бридка повсякденна дійсність, терзаючи його одноманітністю вражень і вульгарністю” “.
Чехов увійшов у російську літературу як чудовий майстер нових жанрових форм. Його оповідання й повести, порівняно невеликі по обсязі, були побудовані на строгому відборі життєвого матеріалу, на використанні нових прийомів сюжетосложения, нових принципів художнього оповідання. Епізодичність, фрагментарність, сюжетна незавершеність стають не прийомом, а структурним принципом чеховської прози, особливо в зрілий період його творчості
Художня манера Чехова будується певною мірою на монтажному принципі. Він широко використає так звану зміну різних планів: загального, середнього й великого (те, що в XX в. стало основою кінематографа). У дочеховской літературі частіше веего можна було зустріти чергування загального й середнього планів, а Чехов показав принципову важливість використання й великого плану. Тому він і деталі подає “крупно”, щоб вони були помітні. Деталі у творчості Чехова стають структуроутворюючим фактором, вони завжди значимі, іноді навіть перетворюються в символ (як шинель в Очумелова в “Хамелеоні” калоші й парасолька в Беликова й т. д.). У Чехова речі, предмети, конкретні деталі звичайно допомагають зрозуміти людину, несуть на собі відбиток особистості власника (у цьому випадку можна скасувати розвиток гоголівських традицій). У деталі може виявитися сама суть характеру або ситуації
Згадування про коней Старцева (“Ионич”) – не просто інформація. Так позначені вузлові моменти оповідання. В “Учителі словесності” в одному семантичному ряді з’являються, здавалися б, зовсім непорівнянні поняття, але вони передають у цілому наростання жаху в героя оповідання від обивательського існування, страшної, образливої вульгарності: “Нудні, незначні люди, горшочки зі сметаною, глечики з молоком, таргани, дурні жінки…”
Чеховський пейзаж відрізняється лаконізмом, стислістю опису. 2 квітня 1895 р. Чехов писав одному зі своїх кореспондентів: “Опис природи повинне бути насамперед картинно, щоб читач, прочитавши й закривши ока, відразу ж міг уявити собі зображуваний пейзаж…” Для самого Чехова пейзаж – органічна, невід’ємна частина всього оповідання, найважливіший засіб вираження авторської думки. При цьому набагато частіше, ніж його попередники, письменник прибігає до “великого плану”, широко використовуючи конкретні деталі й роблячи тим самим пейзаж більше предметним, відчутним і як наслідок більше емоційним. Проза Чехова – це чудовий внесок у розвиток росіянці літератури
(1 votes, average: 5,00 out of 5)