Хай звучать сонячні кларнети (За поезією П. Тичини)

Доля поетів-новаторів складається не обов’язково тра­гічно, але завжди непересічно. Павло Тичина зумів поєдна­ти у своїй творчості традиційні мотиви української лірики з найновішими принципами поезії XX століття. Багато що заважало Тичині цілком віддатися ліриці: час, а також і носії влади вимагали свого. Але саме ліричні вірші принесли Тичині славу співця життя й краси.

“Арфами, арфами…” – то, дійсно, пісня новітнього язич­ника, закоханого в життя, у весну, зрештою, закоханого в кохання. Золоті самодзвонні арфи є звуками весни-переможиці.

Сонце відтепер світитиме інакше, адже:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Кожна художня деталь виявляється тут алегоричною. Образи поезії нагадують про народнопісенну творчість, але яка могутня творча індивідуальність переклала ті старі образи на нову життєсяйну партитуру!

Вірш “Золотий гомін” є досить складним твором. Щодо музичних аналогій, коли “Арфами, арфами…” складений для запальної сопілки, то “Золотий гомін”, звичайно ж, створений для величезного органа. Золотий гомін панує над Киє­вом: це предки сучасних українців приносять жертву сон­цю. Східна й

Західна Україна об’єдналися, аби разом іти квітучими шляхами відродження. Простори Батьківщини благословляє сам Андрій Первозванний… Але що це? “Чорний птах із гнилих закутків душі” – символ ворожих сил – прилетів до осяйного міста. Не судилось Україні піти шля­хом національного визволення, ствердитись як незалежній державі. Брати перестали розуміти один одного:

– Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, –

Невже ж ти не впізнав?

– Відступись! Уб’ю!

З такого діалогу нічого не може вийти, крім ненависті й нещастя. Навіть “предки з жахом одвернулися” від тих, хто порушує закони братерства, цурається свого й підставляє шию під чергове ярмо. Проте весна непереможна, і вона надихає людину на найкращі почуття. “Я – дужий народ, я молодий!” – промовляють до сонця, до Дніпра, до золо­товерхого Києва люди “із сел і хуторів”. Золотий гомін полегшує страждання душі, народжує віру в людину й надію на майбутнє.

Пам’яті своєї неньки присвятив Павло Тичина вірш “Скорбна мати”. З величезною ліричною силою поет зобра­зив Батьківщину в годину скрути. Скорбна мати проходить полями, відчуваючи біль: “людське серце до краю обідніло”. Звичайно ж, це Богородиця блукає Україною. У неї розпитують, як відшукати шлях до Ісуса. Разюча відповідь матері:

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату –

Агей вам там покажуть

Хоч тінь Його розп’яту.

Так, Христа розп’яли ще раз – цього разу на нашій стражденній Батьківщині. І поет щиро тривожиться за майбутнє землі, де найкраще, що є в людській природі, систематично, рік за роком піддавалося викоріненню. Янголи на небі не зглянуться тепер на людські страждання. Ма­буть, людям усе ж таки прийдеться докласти рук до справи порятунку власної – народної – душі.

Вірш “Гей, вдарте в струни, кобзарі…” був створений за часів проголошення Української Народної Республіки в 1918 році. Тоді в Україні панували піднесеність і натх­нення, наше військо одержувало гучні перемоги, а майбутнє здавалося прекрасним і досить передбачуваним…

Земля схотіла жити знов –

Шумлять потужно ріки.

Благословіть ви чесну кров,

Хвала борцям навіки!

Усе багатство українського поетичного слова Тичина використовує для того, щоб зобразити картину розквіту, який, здається, чекав на український народ за часів УНР. Чому сталося так, що за зовсім короткий проміжок часу надії перейшли у свою протилежність – невгасиму тугу за втраченим?

Павло Тичина розділив зі своїм народом гнів і біль – ці два почуття, які запанували в Україні у двадцяті роки XX століття. “До кого говорить?” – запитує поет, і це відчуття дивно співпадає з рядками російського поета тієї ж епохи: “Наши речи за десять шагов не слышны”. Так, глуха й безнадійна ніч покрила Україну. “Я задихаюся, я гину”, кричить поетова душа, та її ніхто не чує, адже “Блок у могилі. Горький мовчить”. Лише далекий мудрець Рабіндранат Тагор може виступати в ролі співроз­мовника, а втім., уявного співрозмовника…

Дивними бувають шляхи поезії й поетів. Вони то блу­кають у темряві то виходять на світ. Проте для мене й ніч – не ніч, коли бринять у напруженому повітрі сонячні кларнети, які вигадав і пустив у народ славетний лірик Павло Тичина.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Контрольний твір сопілка.
Хай звучать сонячні кларнети (За поезією П. Тичини)