Поет і час (громадянська позиція лірики Павла Тичини)

У бурхливе море революційних подій П. Тичина увійшов справжнім поетичним шедевром – історико-філософською поемою “Золотий гомін”, що сповнена пафосом національного відродження. Її назва закарбувалась у свідомість України символом волі й пробудження нації. Мені вона здається своєрідною ораторією, яка проголошує ідею вічності українського народу, його духовної міці. У кожному рядку відчувається гордість автора за свій народ і його історію; душу сповнює урочистість і святковий настрій, бо українська революція 1917 року вселяла віру,

піднімала духовні сили народу, будила його від фізичного і духовного рабства.
…Дзвони Лаври і Софії пливуть над містом, як “потужні ріки”, а з глибин вічності “падають зерна в душу”, – кожен переймається думами про Україну, її давнім, сучасним і майбутнім життям. Я неначе бачу П. Тичину серед тих, хто зібрався на історичній Софіївській площі, щоб виразити свою віковічну волю і мрію про незалежну Українську державу:
– Виростем! – сказали тополі.
– Бризнем піснями! – сказали квіти.
– Розіллємось! – сказав Дніпро.
Бо “золоті джерела скресають під землю”, “Самоцвіти ростуть у
глибинах гір”, – перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими віри у щасливий кінець:
І б’ються в їх серця у такт:
– Ідуть! Ідуть! –
Дзвенять немов сонця у такт:
– Ідуть, ідуть!..
І всі співають, як вино,
– Я – дужий народ,
Я молодий.
Вболівання за долю рідної землі надихнуло поета на створення циклу “Скорботна мати”. Мати Божа, вона ж Україна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскресла силою його уяви. Вона проходить полями країни наодинці зі своєю скорботою: “Не буть ніколи раю у цім кривавім краю”. Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, що заподіяна братовбивчою війною. Це її словами говорить сповнений відчаю поет: “Як страшно!.. людське серце до краю обідніло”. Ще недавно був “золотий гомін”, а тепер: “Поглянула – скрізь тихо. Буяє дике жито. – За що тебе розп’ято? За що тебе убито?”
“Хто ж це так із тебе насміятися смів?” – гнівно і з неприхованим відчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спільнота, яка грунтується на злобі, зневажанні традицій роду (“курки спустили в матір і отця”), на обмані та облуді (“рушимо з ножами у наш край-едем”). І, як логічне завершення, – кінцівка поезії, де автор говорить про прозріння народу, який не хоче “ще й на волі у кайданах гнить”. Я знову бачу того ж Тичину-патріота, що й у “Золотому гомоні”. У художній формі він ставить ті гострі питання, які хвилюють і його, і тисячі його земляків – українців. Відповіді на них Тичина не дає, та всі її знають:
Ждали ми героя, а встав свинопас, –
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Жодного разу автор прямо не називає винуватця соціального і морального зламу українського життя, та його риторичні питання сумнівів у правильній відповіді не викликають:
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
За цими рядками простежується громадянська позиція митця, який – плоть від плоті рідного народу.






Ахматова аналіз вірша довкола жовтий вечір ліг.
Поет і час (громадянська позиція лірики Павла Тичини)