Втілення в образі Фауста вищих духовних поривань людини
Епіграф.
Покинь нікчемні вороття
Пізнаєш, що таке життя…
Й. В. Гете. “Фауст” (Мефістофель)
Гете сприймав образи Фауста і Мефістофеля у нерозривній єдності. Він зазначав, що не тільки “невгамовні сумніви головного героя, а тонка іронія Мефістофеля” разом становлять суто його “власного єства”. Але така єдність особлива – це єдність і постійна боротьба різних начал у людині, що зумовлюють її духовний розвиток. Фауст – це символічний образ людства. Фауст безкінечний і тому вічний. Фауст – це вічне продовження
Творчий дух Фауста лине до нас із загадкових і химерних віків Середньовіччя і Відродження, коли людина, пройнявшись вірою у свою всемогутність та озброївшися силами таємничої науки алхімії, шукала філософський камінь, за допомогою якого сподівалася перетворити будь-який метал на золото чи знайти “еліксир життя”, щоб повернути собі молодість. Набули популярності перекази про магів і чорнокнижників, які продавали душу дияволу, аби той допоміг осягнути таємницю буття. Уяву народу вразила одна
Суть фаустівського сюжету – жага безмежного знай ня, допитливість, свобода духу – приваблювала у світові літературі як попередників, так і послідовників Гете. 1587 р. у Франкфурті-на-Майні побачила світ “Повї про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижні ка” Йоганна Шпіса. В ній автор засуджує “Фаустову не віру і язичницьке життя”. Він мав намір на прикладі Фау ста показати, до яких згубних наслідків призводить людсья самовпевненість, що надає перевагу допитливій науці, а я смиренній вірі. Наука неспроможна проникнути у веліа таємниці світобудови, стверджує автор книжки, а якщ доктору Фаусту все ж таки вдалося заволодіти втраченим античними рукописами чи викликати до двору Карла | легендарну Єлену, найпрекраснішу із жінок давньої Еллади, то тільки за допомогою диявола, з яким він вступив у “гріховну, не прийняту Богом угоду”; за успіхи на землі він заплатить вічними муками пекла…
Такповчав Йоганн Шпіс. Але його благочестивий твір не тільки не позбавив доктора Фауста популярності, а навіть її примножив, У народних масах завжди жила віра в торжество народу і його героїв над усіма ворожими силами. Нехтуючи невдалими морально-релігійними розмірковуваннями Шпіса, люди захоплювалися перемогами Фауста над непокірливою природою, а страшна загибель героя (його труп студенти знайшли розшматованим) їх не лякала. Читач, здебільшого міський ремісник, мовчки допускав, що такий молодець, як цей легендарний доктор, переграє і за диявола.
У 1599 р. вийшла книжка Генріха Відмана “Історія Фауста”. Перевантажена осуджувальними цитатами із Біблії і отців церкви, вона все ж швидко завоювала широке коло читачів, тому їло в ній з’явилися нові перекази про уславленого чорнокнижника, яких не було у Шпіса. Саме твір Відмана (у 1674 р. скорочений нюрнберзьким лікарем Пфіцером, а в 1725-му невідомим видавцем) і ліг в основу численних лубочних книжок про доктора Йоганна Фауста.
Герой трагедії Марло став першим драматургічним втіленням героя “народної книжки”. Його Фауст багато в чому схожий на свого літературного попередника. Однак драматург по-іншому трактує три основні проблеми, – пов’язані з образом головного героя: вибору “добра” і “зла”, “чесного” і “нечесного” знання та “спасіння душі”. Фауст на початку п’єси критикує обмежені, на його думку, вчення Арістотеля. медицину, право, релігію. У прагненні до влади і всемогутності він звертається до книг “некро-мантів” і “чаклунів”. Марло уводить до трагедії “ангела добра” і “ангела зла”, які у критичні моменти намагаються перетягти Фауста на свій бік. На відміну від “народної книжки” у фіналі п’єси вчений проголошує трагічний монолог, звернений до Бога. Він намагається вимолити спасіння для своєї душі, але душа його занадто обтяжена гріхом “подвійноГугоди з дияволом. Образ Фауста Марло ліг в основу численних лялькових комедій, які ставилися у Німеччині майже до середини XІX ст.
За епохи німецького Просвітництва образ Фауста привертає до себе увагу Готхольда Лессінга, який, звертаючись до легенди про Фауста, перший задумав закінчити драму не сценою, коли героя кидають у пекло, а торжеством небесного воїнства в ім’я допитливого і наполегливого шукача істини.
Смерть завадила Лессінгу завершити задуману драму, і її тема перейшла у спадщину молодшому поколінню німецьких просвітників – поетам “Бурі і натиску”. Майже всі вони написали свого Фауста. Але загальноприйнятим його творцем є і залишився тільки Гете.
^ Гетевський Фауст мало чим схожий зі своїми праобразами. Він наділений рисами людини не доби Середньовіччя, а’епохи Відродження. “Фауст” не стільки драма про минуле, скільки про майбутню людську історію, якії уявляв Гете. Адже Фауст, за задумом поета, – уособлення всього людства, і його шлях – шлях усієї цивілізації, а людська історія – історія пошуку, спроб і помилок, праці.
Гете насамперед – поет. У німецькій поезії немає твору, що дорівнював би “Фаусту” за всеохоплюючим характером його поетичної будови. Інтимна лірика, громадянський пафос, філософські роздуми, гостра сатира, описи природи, народний гумор – усім цим сповнені поетичні рядки цього універсального творіння.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)