Відкриваю свого Тичину
Кажуть, поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Золотий гомін» (1922), «Вітер з України» (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, в якій переплелись і краса людських почуттів, і сприйняття революції і громадянської війни на Україні як надії на соціальне, національне та духовне визволення, і жорстоке розчарування дійсністю.
Мабуть, можна скільки завгодно говорити зараз про «непослідовність»
З одного боку – «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли в твої очі вдивлюся», «Пастелі», «Пам’яті тридцяти», «Загупало в двері прикладом». З іншого – «В ім’я людини», «Партія веде», «Комунізму далі видні». Дуже хочеться відповісти на це питання так, щоб й інші зрозуміли і полюбили його, як я.
Ось він постає
Та поступово події Першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний ним світ такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне добра, вірить у добро і творить його, – так з’являються вірші циклу «Енгармонійне», «Хтось гладив ниви», «Блакить мою душу овіяла».
Мені здається, що саме віра в гармонію світу, оптимізм вирізняли поета з-поміж його попередників і сучасників. А ще- передчуття революції. Саме тоді народилися рядки: Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі – Мов сонце над степами..;
І знову – радість, свято, небувале піднесення у «Золотому гомоні».
Та з’являється передчуття біди:
Чорний птах – у нього очі – пазурі!
Чорний птах із гнилих закутів душі, Із поля бою прилетів, Кряче. Чи це – не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагічну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові («курки спустили в матір і отця»)?
І знову – незважаючи ні на що – життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, в силу народу:
Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! – з сонцем, голубами. Але мрія так і залишилася мрією. Україна була приречена. Революція 1917 року замість соціального визволення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються родини, розхитуються вікові моральні підвалини народу.
Тичина-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ: Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив? Я майже фізично відчуваю той біль, яким сповнений кожний рядок вірша, бо «рубались, бились ріднії, свої»; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується багатозначним питанням, яке, без сумніву, є прозоро-риторичним: відповіді не треба, вона – очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас? Мені здається, що саме тут і містяться ті витоки «роздвоєності» Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланту. Так, Павло Тичина – геніальний, але глибоко трагічний талант. І з цим не можна не погодитися!
Він любив життя у всіх його проявах і навчав цього почуття читачів. Він, я переконаний, любив людей: із минулого, сучасників і майбутніх земляків. Мабуть, це треба зрозуміти душею і вклонитися геніальному митцю за його серце і талант.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)