Відкриваю свого Павла Тичину

Кажуть, поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися “Сонячні кларнети” (1918), “Замість сонетів і октав”, “Плуг” (1920), “В космічному оркестрі” (1921), “Золотий гомін” (1922), “Вітер з України” (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, в якій переплелись і краса людських почуттів, і сприйняття революції і громадянської війни на Україні як надії на соціальне, національне та духовне визволення, і жорстоке розчарування дійсністю. Мабуть, можна скільки завгодно

говорити зараз про “непослідовність” поета, його “роздвоєність”, але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочасні події очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. І тільки тоді, усвідомивши першовитоки трагедії Тичини, можна зрозуміти, чому і як в одній особі поєдналися два поети. Саме таким побачив я “свого Тичину”.
З одного боку – “Ви знаєте, як липа шелестить”, “Коли в твої очі вдивлюся”, “Пастелі”, “Пам’яті тридцяти”, “Загупало в двері прикладом”. З другого – “В ім’я людини”, “Партія веде”, “Комунізму далі видні”. Дуже хочеться відповісти
на це питання так, щоб й інші зрозуміли і полюбили його, як я.
Ось він постає перед нами автором “Сонячних кларнетів”: молодий інтелігентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у світ і напружено шукає відповіді на питання: в якому зв’язку перебувають природа і люди, добро і зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у світі взаємопов’язане. Це відкриття сповнює його радістю, і нею він ділиться з нами:
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Та поступово події першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний ним світ такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне добра, вірить у добро і творить його, – так з’являються вірші циклу “Енгармонійне”, “Хтось гладив ниви”, “Блакить мою душу овіяла”. Мені здається, що саме віра в гармонію світу, оптимізм вирізняли поета з-поміж його попередників і сучасників. А ще – передчуття революції. Саме тоді народилися рядки:
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі –
Мов сонце над степами…
І знову – радість, свято, небувале піднесення у “Золотому гомоні”. Та з’являється передчуття біди:
Чорний птах – у нього очі – пазурі!
Чорний птах із гнилих закутів душі,
Із поля бою прилетів,
Кряче.
Чи це – не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагічну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові (“курки спустили в матір і отця”)?
І знову – незважаючи ні на що – життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, в силу народу:
Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний дух.
Вітай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! – з сонцем, голубами.
Але мрія так і залишилася мрією. Україна була приречена. Революція 1917 року замість соціального визволення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються родини, розхитуються вікові моральні підвалини народу. Тичина-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ:
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Я майже фізично відчуваю той біль, яким сповнений кожний рядок вірша, бо “рубались, бились ріднії, свої”; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується багатозначним питанням, яке, без сумніву, є прозоро-риторичним: відповіді не треба, вона – очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
Мені здається, що саме тут і містяться ті першовитоки “роздвоє ності” Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланту. Так, Павло Тичина – геніальний, але глибоко трагічний талант. І з цим не можна не погодитися!
Він любив життя у всіх його проявах і навчав цього почуття читачів. Він, я переконаний, любив людей: із минулого, сучасників і майбутніх земляків. Мабуть, це треба зрозуміти душею і вклонитися геніальному митцю за його серце і талант.






Твір на тему пам'ятай що слово бумеранг.
Відкриваю свого Павла Тичину