Творчість Гюго періоду еміграції. Збірка “Споглядання”
До періоду еміграції належить завершення двох найбільших, підсумкових творів Гюго. Це збірка “Споглядання” (1856) в його ліричній поезії і роман “Знедолені” (1862) в прозі. Названа двотомна збірка, величезна за обсягом, увібрала поезії майже за чверть віку. “Двадцять п’ять років життя вміщують ці два томи, – писав Гюго в передмові до збірки, говорячи про себе в третій особі. – Саме життя вклало її в серце поета, куди по краплині збиралося все, що він пережив і вистраждав”. І далі Гюго каже, розкриваючи поетичну концепцію збірки:
Але ж для Гюго життя окремої людини невіддільне від життя інших людей, всього людства, космосу, і тому свою грандіозну ліричну збірку він називає дзеркалом, .в якому, зрештою, кожна людина може розпізнати свою долю, своє життя: “Ті, що схиляться над нею, знайдуть свій власний образ у цих глибоких і печальних водах, що поступово зібралися тут, на дні душі”.
Ця
У перших книгах збірки переважають світлі й мажорні мотиви, хоч вкраплено й мінорні ноти, але лише для того, щоб відтінити за законом контрасту загальний життєрадісний тон “душі в цвіту”. Та дедалі більше наростають у “Спогляданнях” мотиви печалі, скорботні медитації, досягаючи апогею в четвертій і п’ятій книгах, де переважають похмурі космічні образи ночі, темного хаосу, з якими борються, крізь який пробиваються промені світла і надії. Ці образи наповнюють і останню книгу збірки, але акцент тут зміщується на подолання мороку буття, на ствердження надії на світле прийдешнє.
Збірка “Споглядання” відзначається багатством і розмаїтістю тем і мотивів, і це природно, адже в ній – “все людське життя”, взяте як в зовнішньому, так і внутрішньому аспектах. Тут маємо чудові зразки любовної лірики Гюго, особливо поезії з циклу “Розквіт душі”, навіяні коханням поета до Шарлотти Друе. Чимало в першій частині збірки ідилічних творів, де поет розкриває поезію повсякденного життя з його трудами й сімейними радощами, світлими хвилинами спілкування з природою, тим щастям, що приносять діти. Окрему групу складають у збірці скорботні поезії, викликані насильницькою смертю Леопольдіни, старшої доньки Гюго; вони є переходом від світлого й щасливого “колись” до похмуро-патетичного “тепер”. У сферу поетичних споглядань Гюго входить і соціальна дійсність з її контрастами багатства й бідності, стражданнями знедолених і торжеством зла та несправедливості. Характерна з цього приводу поема “Melancholіa”, в якій поет розкриває соціальне коріння свого пригніченого душевного стану.
Але провідними в “Спогляданнях” є взаємопов’язані теми природи й філософсько-ліричних медитацій. Тут проявилися в усій повноті ті зміни в світосприйманні Гюго, які намітилися в збірках 30-х років і про які вже йшлося вище. Та при всіх зрушеннях, що відбулися тоді в його поезії, природа лишалася світом конкретних і досить визначених матеріально-чуттєвих реальностей. У “Спогляданнях” ця визначеність зникає, знімається й грань між реальним і фантастичним, кінечним і безкінечним, натомість з’являється “безмежність простору, сприймання загального в одиничному, відчуття безкінечності, яка домінуватиме в творчості Гюго” (А. Туссен). Особливо це стосується другої частини, де з’являється образ “людини,” яка в маренні спускається в безодню всесвіту”. Поета вабить “та сторона світу, що завжди лишається в темряві”, він прагне проникнути зором в її таємничі темні простори, вслухатися в “шелест вічності”. Так виникають “космічні видіння” другої частини “Споглядань”, які вражають своїми масштабами й динамізмом, своєю похмурою величчю: “Там, на останній глибині, де геть усе, // Життя і подих, світло й шум щезають безслідно, – // Там сходить чорне сонце, що випромінює ніч”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)