Зразок “живописного романтизму” Гюго

26.05.2017

Якось Мопассан сказав, що Віктор Гюго представляє у Франції весь романтизм, і в цьому є значна доля істини. Творчість Гюго вражаюче розмаїта: він великий поет, знаменитий драматург, широко відомий романіст, до того ж літературний критик і темпераментний публіцист. В ній представлені різні жанри й стильові течії французької романтичної літератури. Гюго прожив довге творче життя, що охоплює сім десятиліть, його творчість за такий тривалий час зазнала значної еволюції, але в цілому, за винятком класицистичної молодості, він вкладається. в художню систему романтизму, яка теж не залишалася незмінною.

Слід сказати, що сприйняття й поцінування Гюго на батьківщині і за її межами мають істотні розбіжності. Для французів Гюго – це передусім великий національний поет, високо вони цінують Гюго-драматурга, вбачаючи в ньому творця вітчизняної романтичної драматургії, і вже за ними йде Гюго-романіст. За межами Франції, в тому числі й у нас, ця шкала “перевертається”, тут Гюго найвідоміший своїми романами, за ним йде його драматургія, котра нерідко з’являється й на сцені театрів, а замикає цю шкалу його поезія. Пояснюється це насамперед тим, що повноцінне відтворення поезії іншими мовами – дуже непроста річ, і доля великих національних поетів в інших країнах залежить від того, чи з’являються там її переклади високого рівня і чи стає вона завдяки цьому набутком національної культури. Таких перекладів поезія Гюго не мала і лишалася за межами Франції недостатньо відомою і освоєною, в тому числі й в Україні.

Становлення на шляхах романтизму. Віктор Гюго народився 26 лютого 1802 р. в Безансоні, в родині полковника наполеонівської армії, який згодом був представлений до чину бригадного генерала.

Сім’я Гюго часто переїжджала із батьком, з 1808 по 1812 р. жила в Іспанії, захопленій Наполеоном. Після падіння Наполеона розпалася батьківська сім’я, Віктора та його братів виховувала мати, яка походила із старовинної буржуазної сім’ї й була ревною роялісткою та католичкою.

Рано пробуджується у Гюго поетичний талант, а волі й наполегливості йому не бракувало вже в юнацькому віці. Ще підлітком він починає писати, його оди й поеми вже в 1815-1816 pp. відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом. Його перша поетична збірка “Оди й різні вірші” з’являється в 1822 р. Юний поет вірить у класицистичні авторитети і йде в своїй поезії за ними. Він дотримується канонів класицизму, його безжиттєвого, умовно-урочистого стилю, в якому підбір благородного прикметника до благородного іменника був чи не першорядною турботою. В коротенькому вступному слові до збірки він проголошував, що “історія людства стає поетичною лише тоді, коли дивишся на неї з висоти монархічних ідей і релігійної віри”.

Проте класицизм Гюго виявився нестійким, вже десь з 1822 p., тільки но молодий поет виходить із стадії шкільного наслідування, починається поступовий його перехід на позиції романтизму. Це в поезії, а в прозових жанрах, менш канонізованих класицистичними поетиками, він від початку залишався поза класицизмом. Свідченням того є його перші романи, “Ган Ісландець” (1822) і “Бюг Жар-галь” (1825), в яких відчувається великий вплив “готичного роману” і які мають преромантичний характер. Але і в поезії він дедалі більше відходить від велемовної ри – торики, якою наповнені його оди, і вступає в сферу ліричної творчості. В середині 20-х років звертається до балади, яка вважалася тоді жанром суто романтичним і привертала загальну увагу. На той час вона вже мала розвинену традицію в англійській і німецькій романтичній поезії, а в французькій поезії тільки стверджувалася. В 1826 р. виходить збірка Гюго “Оди й балади”, сама назва якої засвідчує її перехідний характер: тут оди, провідний жанр класицистичної поезії, об’єднані з баладами, характерним жанром поезії романтичної.

Збірка “Оди й балади” – важлива віха на творчому шляху Гюго. Водночас у ній виразно проявилися характерні тенденції розвитку тогочасної французької поезії. На відміну від класицизму з його наднаціональними, античними художніми ідеалами й орієнтаціями, романтизм розвивався під знаком повернення до національних...

і народних джерел творчості. Більшість балад збірки написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мають досить виразне фольклорне забарвлення. Та слід сказати, що центр ваги в них перенесено на зовнішній, живописний бік середньовіччя, своєрідність його звичаїв, життєвого укладу, на його історичний і місцевий колорит; тут уже виразно проявляється “живописний романтизм” Гюго. Перед нами постає барвистий і строкатий світ, сповнений руху й бурхливої енергії (“Турнір короля Жана”, “Січа”), глибоких та цільних почуттів (“Легенда про черницю”, “Наречена литавриста”), рицарської доблесті й народної фантазії (“Танок відьом”), – світ дещо хаотичний і святковий, але такий несхожий на сучасний з його засиллям сірої міщанської прози.

У передмові до “Од і балад” Гюго небезпідставно звинуватив класицистів у тому, що вони перетворили французьку поезію на “своєрідний королівський версальський парк, де все вирівняно, підрізано, пригладжено, підчищено, посилано пісочком”. Відкидаючи класицистичну нормативність, він вводить у французьку поезію нові форми й розміри, створює нову систему віршування, величезну увагу приділяє звуковій організації вірша, його ритмомелодиці. Він рішуче відкидає обмеження, накладені класицизмом на поетичну мову, які привели до її специфічного “склерозу”, бореться за її оновлення і збагачення, мобілі-зуючи всі ресурси французької мови, зокрема народної. “Я твердо заявив, що рівні всі слова, і вільні, і гучні”, що “немає ні слів-патриціїв, ані плебеїв-слів!”, – писав згодом Гюго у “Відповіді на обвинувачувальний акт” (1854). Отже, це оновлення й збагачення літературної мови було водночас і її демократизацією.

Поетична творчість Гюго 20-х років увінчується збіркою “Орієнталгі” (І829), яка мала великий успіх, витримала за два місяці чотирнадцять видань і створила авторові репутацію великого поета. Вона належить до найяскравіших зразків французького “живописного романтизму”, одного з цікавих і своєрідних породжень європейської романтичної літератури. Для “живописного романтизму” характерна спрямованість на зовнішній, об’єктивний світ, прагнення зображати красу й форми матеріально-чуттєвої реальності, що, до речі, спростовує поширені уявлення про суб’єктивність як визначальну рису романтичної літератури, її “родову прикмету”.

Східна тема відкривала перед Гюго особливо широкі можливості для здійснення цих його нових, “живописних” устремлінь. Схід вабив поета яскравою барвистістю, помноженою на екзотичність. Тут перед читачем постають яскраві картини, сповнені барв і пластики, поет ніби вступає у змагання з майстрами пензля і різця. В деяких поезіях наявний сильний ліричний струмінь (“Прощання аравійки”,”Полонянка” та ін.), але їхній ліризм “об’єктиві-зований”, його носіями виступають персонажі, які не мають нічого спільного з автором. Загалом же в “Орієнталі-ях” живописний елемент має рішучу перевагу над поетичним. Тут торжествує стихія барв і світла, живописних форм і картин, поет творить сміливі, пластично довершені образи, які здаються майже скульптурними.

Яскравим зразком “живописного романтизму” Гюго є і включена до збірки поема “Мазепа”. В ній тема незвичайної скачки героя на спині дикого коня, запозичена із однойменної поеми Байрона, “перекладається” на мову “живописного романтизму”, внаслідок чого виникає зовсім інша художня структура. В поемі Гюго нічого не лишається від ліричного драматизму Байрона, сюжет переключається в епічний план і об’єктивізується. Якщо у Байрона герой розповідає сам, що надає його поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго поема переводиться в’ епічний простір, а герой перетворюється на постійний компонент потоку розкішних живописних кадрів, що йдуть один за одним:

Летять. Простору досить. Око і не вловить Пустелю непочату й неосяжний овид – Пірнули у безмеж, їзда їх наче лет, в якому ось-ось щезне Під ними гір зчорнілих пасмо величезне, Тінь міст, дерев і веж. Переклад М. Рудницького

Окрему групу становлять в збірці “Орієнталії” поезії, присвячені національно-визвольній боротьбі грецького народу проти турецького поневолення в 20-х роках минулого століття. Тут Гюго оспівує героїку визвольної боротьби греків (“Канаріс”, “Наварін” та ін.), викриває й засуджує звірства завойовників (“Захоплене місто”, “Дитина”, “Голови в сералі”), закликає європейську громадськість піднятися на допомогу розтерзаній, але не скореній Греції (“Ентузіазм” та ін.). Загалом тут маємо перший прорив Гюго до громадянської поезії, яка далі посяде значне місце в його творчості.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...