Твір-роздум: “Образ України в творчості Т. Г. Шевченка”
Найвидатніший український поет, слава української літератури Тарас Григорович Шевченко – справжній син своєї Батьківщини. Він надзвичайно любив свою рідну Україну, усе життя мріяв про її свободу та незалежність, усіма силами прагнув внести свій вклад у справу боротьби за її свободу. Де б не був поет, куди б не закидала його доля, він завжди пам’ятав рідні місця і завжди прагнув скоріше повернутися до рідної землі, зустрітися зі своїми земляками і однодумцями. Роздуми Т. Г. Шевченка над долею українського народу, його любов до Вітчизни,
Під час навчання майбутнього Великого Кобзаря у Петербурзі, а потім в казематі та у засланні в уяві поета постійно виникали картини рідної землі, рідних вишневих садочків, він пам’ятав пісні українських дівчат. Одним із творів, в якому він втілив ці картини, є невеличкий, але досить виразний вірш “Садок вишневий коло хати”, який вражає глибиною любові поета до природи свого краю та до свого народу. Не маючи сподівань повернутися на Батьківщину, Т. Г. Шевченко змальовує чудову картину рідного краю:
“Хрущі
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть”.
На засланні Т. Г. Шевченко усі свої помисли звертає до долі поневоленого народу своєї Батьківщини. Творчість поета у той період сповнена роздумами про те, як він допомагає своїми поезіями рідному краю, як вони сприймаються українцями. Наприклад, у поезії “Хіба самому написать…” він підіймає такі проблеми:
“За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона огня святого?”
Т. Г. Шевченко усе своє життя відчуває нерозривний зв’язок з Україною, проявляючи до рідного краю синівську любов. Багато років перебуваючи в далеких степах, поет прагне, щоб вітер приніс хоч “крихітку землі із-за Дніпра”. Він мріє ще повернутися на Батьківщину, подивитися на чарівну природу рідного краю:
“Може, ще я подивлюся
На мою Україну…” –
Так писав Т. Г. Шевченко у своєму вірші “Лічу в неволі дні і ночі…”.
Майже кожним рядком своїх творів великий поет засвідчував любов до України, передавав непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. Вражає, з якою силою і впевненістю були сказані, наприклад, такі звичайні слова:
“Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю”.
Т. Г. Шевченко був упевнений в тому, що поневолений український народ скоро звільниться від своїх кайданів, а над панами настане страшний суд, а українці щасливо заживуть на оновленій вільній землі. Він від усієї душі прагнув бути похованим саме на рідній землі серед нескінченого степу рідної України. У своїй поезії він ніби то і забуває про особисті мотиви, якими розпочинає вірш і мріє лише про те, щоб ворожу кров Дніпро поніс у синє море. А про себе він говорить лише декількома словами.
Любов до рідного краю і віра у світле майбутнє українського народу завжди допомагали Т. Г. Шевченку переносити поневіряння та злидні, допомагали вистояти йому у будь-яких життєвих негараздах. З тієї пори, як творив Великий Кобзар, пройшло досить багато часу, але поезії Т. Г. Шевченка й досі дивують і зачаровують читачів, вчать наших сучасників відданості рідній країні і безмірній синівській любові до рідної матері – нашої України.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)