Віра в щастя України (За віршем Т. Шевченка “Заповіт”)

“Заповіт” Великого Кобзаря – це один з найпоетичніших маніфестів гуманізму в українській із світовій літературі. “Заповіт” можна вважати програмовим твором Тараса Григоровича Шевченка.

Цей вірш – неповторний поетичний заповіт, у небагатьох рядках якого Кобзар звертається до сучасників та прийдешніх поколінь. Шевченко мріє про те, щоб рідний народ згадував його “незлим, тихим словом”. Поет сподівається, що з плином часу його ім’я й творчість не забудуться. Розмірковуючи про долю Батьківщини, Шевченко ніби забуває

суто особистий мотив смерті, який ми бачимо у перших рядках “Заповіту”. Смерть більш не лякає поета. Рідна земля підтримає його мніть там, де немає світла й темряви:

Щоб лани широкополі

І Дніпро, і кручі

Було видно…

Кобзар мріє про ті часи, коли води Дніпра понесуть у “синє море кров ворожу”. Тоді поет згоден покинути землю й полинути до Бога.

Степова могила – це нерукотворний пам’ятник. Таким самим пам’ятником є творчий доробок Кобзаря. Але в “Заповіті” поет взагалі не дає оцінки своїй творчості, своїй особистості. Він цілком захоплений долею України – сучасної, майбутньої, вічної.

Найважливіше

побажання нащадкам – це порвати кайдани, які одвіку стримували розвиток нації. В останніх строках звучить прямий заклик до збройного повстання, через яке українці нарешті виборють собі жадану волю:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ще раз ми можемо впевнитися, що всі тривоги й думки Тараса Григоровича Шевченка пов’язані з долею рідного народу. Сподіваюся, нині Кобзар бачить наш вільний незалежний народ, адже саме це було головною метою його великого життя.






Твір роздум пізнай себе.
Віра в щастя України (За віршем Т. Шевченка “Заповіт”)