Образ Бога у творчості Шевченка

За радянських часів Шевченка представляли мало не атеїстом, який відобразив це у своїх творах, і, в основному, цитували його рядки про те, що він “проклене Бога”, коли він у відчаї звертався: Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Так, ці рядки з віршів Шевченка, але ми не можемо стверджувати, що Шевченко відкидав Бога чи зневажливо ставився до віри, до християнських заповідей. Факти з його життя та багато інших творів свідчать про те, що великий поет усе життя був глибоко віруючою людиною і слово Боже для нього мало велике значення:

Боже!

Боже! Великая сило! ( “Єретик” ) Бог для Кобзаря був ідеалом не лише у вірі, у терпінні. Він був ідеалом добра і справедливості, духовної величі і любові: Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка. ( “Пророк” )

І ще одне зауваження. Не треба ототожнювати віру в Бога і наявність церковної “братії”, яка продасть і віру, і душу за шматок пирога з панського столу. Для таких віра – це лише знаряддя дурити людей та збагачувати свої статки, примножувати свої багатства. Але там уже немає віри, немає щирої молитви, немає покаяння.

Шевченко ніколи не був атеїстом, тому не варто

йому приписувати те, чого не було в дійсності. Поети – як діти: душа – відкрита, почуття – до людей щирі й трохи по-дивному наївні. Вони так беззахисно йдуть до людей, так щиро промовляють рядками своїх поезій, що хочеться їх і їхнє слово захистити від буденності й бруду.

Ми кажемо: “Ліричний герой поезії…” А я не можу відокремити ліричного героя від особистості поета, бо це його думки та його переживання, що в якийсь момент стають моїми, бо торкаються душі й серця, спонукають шукати відповіді на хвилюючі й болючі питання. З рядків щоденника Шевченка, який називається “Журнал”, я довідався, що таке солдатська муштра, що таке приниження людської гідності, що таке знущання над самою суттю людини. Десь я читав і чув, що характер людини найкраще пізнається у складних моментах життя. Доля не один раз посилала поетові таке випробування через приниження, через створення таких ситуацій, щоб стояв вибір: бути підлабузником і мати спокійне життя – чи не плазувати перед молодим, але убогим душею офіцером, і щоденно страждати від муштри, штурханів, непристойної лайки.

Постійне знущання та приниження, мені здається, могло зламати будь-кого, але не Шевченка. У чому ж сила цього чоловіка? Що йому допомагало залишатися таким непримиренним?

Читаємо рядки: “Солдаты – самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем жизнь красна: семейство, родина, свобода, – одним словом, все”. Ще один запис: “Неужели и зто еще не в последний раз меня ведут на площадь, как бессловесное животное, напоказ? Позор и унижение! Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе человеческое достоинство, стать на витяжку, слушать команди и двигаться как бездушная машина. И ато единственннй опитом дознанннй способ убивать разом тисячу себе подобних. Гениальное изобретение! Делающее честь и христианству, и просвещению”.

Можна лише уявити і вжахнутися тому періодові життя Шевченка та ще раз переконатися в нескореності поета, який написав: “Караюсь, мучусь, але не каюсь…” І це каяття не перед Всевишнім, а не каявся поет перед поневолювачами народу, що в золоті та сріблі ходили, “пикаті, пузаті”. Шевченко виконав свою місію: показав, як треба любити свій народ і як цінувати свободу.






Відгук на театральну виставу.
Образ Бога у творчості Шевченка