Любов до рідної України в поезіях Т. Шевченка

Багатостраждальна моя Україно! Мученицька доля випала тобі протягом багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє тіло, та більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажили тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.

І все ж попри всі незгоди була ти щасливою, бо не всі твої діти покірно сприйняли образливе прізвисько “хохол”, а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і яких батьків діти. Понад усе в житті вони любили тебе, свою неньку, “свою Україну убогу” і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. До них належав і твій син Тарас.

Перебуваючи в казематі, далеко від України, Тарас сумує за батьківщиною. Тому вірші, написані в казематі, є прилюдною сповіддю поета перед народом, батьківщиною. Так, у поезії “Мені однаково” висловлена позиція поета, якого турбує не власна доля, а доля всієї України. Герой твору за гратами. Він у зажурі сидить на тюремному ліжку і щось сумно наспівує. В камері темно. Таким темним видається йому і його майбутнє. А він так хоче жити для народу, для України. А що на нього чекає? Так думав поет-в’язень. Але на аркуші зовсім інші почуття:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині, –

Однаковісінько мені.

Бо й справді, якщо порівняти інтереси свої і народні, то власна доля, особисте щастя і навіть слава – ніщо. І перед ним миттю промайнуло все його минуле невільницьке життя, і теперішній арештантський стан, і майбутнє без надії на волю, і, можливо, мученицька смерть “в снігу на чужині”. А в нього стільки планів поліпшення життя рідного народу. І все це буде поховано разом з ним. “І все з собою заберу…”

Він бачить “славну Україну”, “нашу” і в той же час “не свою” землю. “Нашу” – бо вона є священною власністю народу, що поливає її потом, сльозами, засіває кров’ю і кістками, а “не свою”, бо панує на ній не законний господар, а поміщик, цар-кат. Ось чому всі його помисли і почуття – єдиній Україні.

Він уперто шепоче: “Мені однаково”. І ці рядки є...

кульмінацією твору:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденою, збудять.

Ох, не однаково мені.

Ці палкі слова передають полум’яну любов поета до України. Це його зворушлива ніжність до “окраденої” Вітчизни, це й велика тривога за майбутнє рідного народу. Головне слово вірша “однаково” повторюється п’ять разів. Кожен раз це слово звучить по-різному. А в останньому рядку вірша “Ох, не однаково мені” – це стриманий крик душі, її стогін і ридання, що рвуться назовні. Оце “ох” говорить, що найбільше краяло душу поета: доля рідного народу і доля України.

Глибоко патріотичними, написаними на засланні є вірші “І виріс я на чужині” та “Сонце заходить, гори чорніють”. Поет не переставав думати про батьківщину, про страждання народу і всім серцем линув у рідні краї, на свою Вкраїну. Відбуваючи покарання на засланні, Тарас згадує свою поїздку на Україну в своє рідне село. Перед нами постає сумна картина:

У тім хорошому селі

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені…

Цей пейзаж глибоко вразив Шевченка, викликав у нього біль і осуд. Це ж не тільки в рідному селі таке, а “скрізь по славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві”. Він вважає, що існує лише один шлях до здійснення заповітної мрії народу – шлях розправи з гнобителями, щоб “не осталось сліду панського”…

Глибокі почуття, викликані розлукою з рідним краєм і нестерпними умовами солдатського життя, майстерно передані у поезії “Сонце заходить, гори чорніють…” Нас чарує картина вечора, на зміну якому приходить ніч. Ясні зорі сяють на небі:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Прекрасні картини природи весь час хвилюють поета, викликають у нього роздуми, пробуджують любов до рідного краю. Він розуміє, що розлука з рідними місцями довга, і тому “серцем лине у темний садочок на Україну”, а тоді “ніби серце одпочиває” від спогадів. Тарас Шевченко переживає, хвилюється, чи не забули про нього на Батьківщині, чи згадають його. Поет безмежно любив свою Украшу, її народ:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Любов до рідного краю, де народу допомагає поетові здолати всі труднощі. Як не карали Шевченка, як не знущались з нього, але він не залишав мрії про звільнення українського народу з-під ярма, про відродження Вітчизни. Мрія Кобзаря збулась: Україна стала вільною, незалежною державою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...