Твір на тему: “Давньоруські музиканти і музичні інструменти”
У Древній Русі виконавцями та авторами обрядової музики були в основному волхви ы скоморохи. Давньоруська музика була тісно пов’язана з обрядами та віруваннями, а також із землеробською працею. Цим і пояснюється велика різноманітність жанрів. На площах, у будинках, на бенкетах виконувалися билини, обрядові, танцювальні, трудові, ігрові, колискові і багато інших пісень. Скоморохи (їх ще називали ” лицедіями ” , так як вони не тільки співали і грали музику, а й влаштовували вистави, часто імпровізовані) були першими професійними музикантами
Після захоплення Русі татаро-монголами центром культурного життя став вільний “пан Великий Новгород”. Саме там отримав розвиток такий жанр, як билина. Билини донесли до нас історію про знаменитого виконавця і гусляра Садко, який підкорив своєю музикою навіть Морського царя.
Також на новгородській
Зародження професійної музики тісно пов’язане з історією становлення давньоруської держави – ??Київської Русі (IX – XIII століття). Після Хрещення Русі (988 рік) і зміцнення зв’язків з Візантією з’явилися і перші церковні пісні – духовна музика. Давньоруський музичний канон був запозичений давньоруськими священиками прямо з Візантії. Церковна давньоруська музика, як і вся християнська музика того періоду, була монодична, тобто її основу складали одноголосі розспіви. Розспіви підпорядковувалася системі осмогласся. З її допомогою встановлювався строгий порядок музичного виконання служби.
Система осмогласся була цілком запозичена з Візантії і отримала назву “візантійського стовпа”. Відповідно до неї в православних храмах щотижня розспівувався особливий глас (у системі давньоруської музики гласом вважався не який-небудь один певний наспів, а ціла музична система). Всього існувало вісім голосів, і вони утворювали восьмитижневий цикл (“візантійський стовп”), який повторювався протягом року приблизно шість з половиною разів (за винятком днів Великого Посту і Святої Пасхи). Творцем системи осмогласся музикознавці та історики вважають преподобного Іоанна Дамаскіна (680-777 роки), автора “Октоїха”.
Записів звуковисотного позначення гласів в той час не існувало. Мелодію записували за допомогою системи особливих знаків, які вказували лише напрям мелодії, прямо під рядком тексту. Виконавцям мелодику співів доводилося вчити по слуху. Співоче мистецтво передавалося в усній формі від вчителя до учня.
З візантійським музичним каноном пов’язана і особлива естетика – “ангельський спів”. Найбільше цінувався чистий звук голосу. Один з ранньохристиянських письменників Климент Олександрійський (150-215 роки) вважав, що людський голос є досконалим інструментом, тому відкидав інші музичні інструменти. Тому яскравою відмінною рисою музики Стародавньої Русі був принцип “A Capella”, тобто, спів без супроводу музичними інструментами.
У музиці Стародавньої Русі співіснували два співочих стилі – кондакарний (сольний) і знаменний (хоровий) розспів. Струнке чергування тонів і півтонів, які утворювали дванадцятиступенний звукоряд, іменувалося церковним ладом. Він розпадався на чотири згоди – просту, похмуру, світлу і трисветлу, в кожному було по три звуки.
Для запису давньоруської церковної музики ченці вживали спеціальну нотацію, яка отримала назву “знаменної” (від слова прапор – “знак”). “Знаменна” нотація (або “гакова” – за назвою одного з основних знаків системи – гака) , сповнена до XVI століття, важко піддається розшифровці, оскільки з цілком об’єктивних причин у науки немає точних відомостей про те, як насправді звучали знаменні розспіви.
Треба відзначити, що давньоруська церковна і народна музика знаходилися в певній опозиції. Так як візантійський канон був запозиченим, він вступав у конфлікт з народною музикою, що має глибокі національні корені. Тому автори давньоруських розспівів опинялися перед нелегким вибором суміщення християнської естетики і “напрацьованих” національних, але язичницьких прийомів музикування.
Однак не тільки церковна і народна давньоруська музика отримали широке розповсюдження на території країни. Завдяки збереженим фрескам Софійського собору в Києві ми можемо отримати деякі відомості про світську давньоруську музику, яка була поширена при дворі київських князів. На одній з фресок можна побачити музиканта, виконуючого мелодію на струнному смичковому інструменті на зразок середньовічної фіделі (прообразу віоли). На іншій фресці зображена ціла група музикантів, що грають на духових і щипкових інструментах в оточенні скоморохів – танцюристів і акробатів. Також на фресці збереглося зображення органу та гри на ньому людини. Давньоруські князі вельми любили музику у всіх її проявах, цінували талановитих виконавців.
Напевно, не спроста за царя була створена група співаків, які іменувалися “государевими співочими дяками”. Вони отримували особливу платню, яка залежала від того, наскільки старанно вони прославляли царя (звідси термін – “славослів’я”) на государевих богослужіннях. У цій своєрідній “співочій академії” давньоруської музики зберігалася спадкоємність. Існувало три типи голосу – вершники, подорожні, нижники. Демественниками називалися співаки-універсали, що вміли співати на всі три голоси.
Після ослаблення Києва піднеслося Володимиро-Суздальське князівство, перейнявши “естафету” подальшого розвитку давньоруського співочого мистецтва. Збереглося в історії ім’я співака Луки. Він був творцем цілої школи давньоруських виконавців.
Музика Стародавньої Русі – унікальне явище в історії музики. Виконавцями давньоруської музики були створені оригінальні жанри (дзвін, билини, історичні, ліричні пісні та інші), а також був розширений і збагачений візантійський музичний канон, що ввібрав в себе своєрідність національного характеру. Церковна музика стала прообразом професійної академічної музики і з’явилася необхідною для розвитку культури Давньої Русі в цілому.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)