Трагічна історія втечі трьох братів з Азова
Залишаючи після себе згарища і руїни, татарські й турецькі орли гнали до Криму бранців – молодих і сильних. То був найкращий цвіт української нації. Про нестерпні муки турецько-татарської неволі розповідають «невольничі плачі», у яких відбилися переживання бранців, їх високий патріотизм і незламність.
Бранці використовували всяку нагоду, аби повернутися на Батьківщину. Шлях у далеку Україну був довгим і небезпечним. Безлюдними степами, густими зарослями по ярах та байраках треба було пройти не десятки – сотні верст. Утікачів переслідував
Інші знаходили свій вічний спочинок у поодиноких могилах. У таких складних обставинах найчастіше і виявляла себе справжня людська натура. Одні втікачі залишалися мужніми, добрими, щирими. Інші, виявляючи слабкодухість, ставали жорстокими, підступними, зрадливими.
«Втеча трьох братів із города Азова» – це лише один епізод, вихоплений із товщі сивих віків, який доніс до нас страшну
Станьте ж, братці, коней попасіте,
І мене підождіте,
І з собою на коней возьміте.
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Найменший браг ледве встигає наздоганяти кінних братів, у проханні «братці, коней попасіте» вчувається втома, бажання хоч трохи відпочити після виснажливої подорожі, бо він вже
На сире коріння Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає
Та сліди свої кровію заливає.
Другий монолог засвідчує глибокий відчай молодшого брата, його нестерпні фізичні муки після важкої дороги. Гелер він не тільки «словами промовляє», а й «сльозами обливає»:
Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
…І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу не оддайте.
Весь трагізм ситуації підкреслює звертання «братики мої рідненькі, миленькі, як голубоньки сивенькі», в якому вчувається благання й розпука. Так може просити тільки вкрай знеможена й зневірена людина. Але гіркий розпач минає, натомість повертається бажання жити, побачити рідну землю.
Хай пішки, хай через небезпеки, але «піший-пішаннця» знаходить у собі сили продовжити шлях. Яскравим штрихом до характеристики найменшого брата є його щире розчулення, коли він знаходить тернові гілочки, зламані для нього брагами. Його серце сповнене щирої подяки за гаку увагу. А як хвилюється втікач за долю старших братів, коли піднімає з землі червону китайку: «чи їх постріляно, чи їх порубано, чи живими в руки забрано…»
Далі в думі небагатослівно, проте досить точно відтворено страждання «пішого-пішаниці» від «трьох недоль»: «безвіддя», «безхліб’я», він навіть від подихів степового вітру падає з ніг. так знесилів. Кульмінацією трагедії «пішого-пішаниці» є його повільне згасання.
Свій довічний спочинок знайшов найменший брат під яворами, оскільки вони завжди були символами смутку, свідками нещасть і смерті. Детальний опис смерті наймолодшого брата посилює емоційне сприйняття думи, розкриває глибину трагедії, що сталася. Звичайно, симпатії виконавців і слухачів цієї думи були на боці «пішого-пішаниці».
Риси його характеру – відданість, приязнь, братня любов – хвилюють і викликають співчуття до його долі. Цей образ протиставлено нерішучому та безвольному середульшому брату й особливо – жорстокому та егоїстичному старшому.
Легендарний образ жінки-полонянкн в думі «Маруся Богуславка» Як засвідчують історичні документи, втікати з неволі могли переважно чоловіки. Українські жінки, котрі потрапляли до полону, могли звільнитися з ненависного рабства тільки під час козацьких походів чи в результаті викупу, а це траплялося вкрай рідко. Доля українських бранок була не менш трагічною, аніж у чоловіків. Більшість із них працювали на виснажливих роботах у маєтках феодалів Туреччини та Кримського ханства.
Наймолодші та найвродливіші потрапляли до гаремів багатих вельмож та султанів. До наших часів збереглося багато документів, що розповідають про життя бранок і бранців у полоні. Проте серед тих документальних свідчень не знайдеться жодного, яке б розповідало про долю української жінки, котра в полоні стала дружиною вельможі. Про її почуття, думки, мрії можна тільки здогадуватися:
Чого я тут?
Ще й, кажуть: Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я – Маруся. Я – із Богуслава.
У мене є непродана душа.
Так відтворила душевні переживання і роздуми українки-полонянки поетеса Ліна Костенко у вірші «Чадра Марусі Богуславки».
Полонянки тужили за рідною землею, нерідко, ризикуючи власним життям, прагнули помститися своїм поневолювачам. Про долю однієї з них і розповідає дума «Маруся Богуславка».
У кам’яній темниці «на Чорному морі» ось уже тридцять літ перебувало сімсот «бідних невольників». Маруся Богуславка допомогла невільникам залишити ненависне рабство, однак цей факт не став центральним у творі. Для творця думи важливішим було показати страждання і тугу за вітчизною української жінки, яка, потрапивши у полон, згодом стала дружиною вельможі.
Про походження Марусі в думі сказано небагато. Жила вона колись у місті Богуславі в сім’ї священика. Мабуть, ще дівчиною погранила у полон, де й стала дружиною «пана турецького» (очевидно, турецького наші), який довіряє їй в усьому. Історичні джерела свідчать, що зовнішня та душевна краса українських жінок, тонкий розум і почуття власної гідності сприяли тому, що вони навіть у неволі мали високе становище.
І Маруся Богуславка – не виняток. Але навіть за умов рабського існування чи звички жити у «розкоші турецькій» жінки не втрачали любові до отчого краю, до свого народу. Прийнявши «віру бусурменську», Маруся Богуславка все-таки пам’ятає «нашу землю християнську», її любов до рідної землі засвідчує епітет «наша».
Прагнучи допомогти братам-християнам, жінка зважується на ризикований крок і звільняє їх з неволі у великий для православних день – на Великдень. Прощаючись із бранцями, передає вісточку про себе батькові й неньці:
Тільки города Богуслава не минайте!…
До батька до мого й матері прибувайте
І батьку моєму та матері
То знать давайте:
Нехай буде батько і мати Та ще добре дбати.
То статків-маєтків не збувають,
Великих скарбів не збирають,
Моєї голови
А з тяжкої неволі не визволяють…
Відчуваючи, що її батьки нічого не пошкодують заради викупу, Маруся Богуславка пояснює причину своєї відмови від повернення додому: «Бо вже я потурчилась, Побусурменилась». Незважаючи на таке зізнання, героїня думи не викликає зневаги чи осуду. У ній живе невгасима любов до рідного народу, вітчизни, про що з глибоким ліризмом розповідає дума, викликаючи щире співчуття до українки-полонянки.
Кінцівка думи – це щиросердна молитва за всіх невільників, прохання, звернене до Бога, про їх щасливе повернення:
Із тяжкої неволі.
Гей, на тихі води,
На ясні зорі,
На край веселий,
У мир хрещений!
Відображаючи високі патріотичні почуття українців, їхню глибоку віру у визволення від турецьких набігів, дума «Маруся Богуславка» ось уже протягом кількох століть відіграє велику виховну роль. Недарма про «дівку-бранку, Марусю попівну Богуславку» написано драми («Маруся Богуславка» Михайла Старицького, «Ясні зорі» Бориса Грінченка), інші твори.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)