Українські звичаї і обряди у романі «Вершники»

Одразу після виходу роман Ю. Яновського «Вершники» одержав схвальні, захоплені відгуки читачів. Офіційна ж критика сприйняла його насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильність автора до партії комуністів, більшовицькій ідеї.

Тепер ми можемо зрозуміти, чому. Адже письменник змалював Україну не тільки в її кривавому протиборстві, а також в її багатих традиціях та звичаях, народній творчості. Це не тільки не схвалювалося, а навіть заборонялося. Художня тканина твору наскрізь пронизана пісенністю, героїчністю народних дум, сумом

плачів та закликань.

Найбільш цікава з цього погляду новела «Дитинство». Перед нами проходить усе життя українського селянина-степовика – від народження до смерті. Це його радощі та болі, нестатки та злидні, темнота і пияцтво, а разом з тим – дивовижне єднання з природою, вміння задовольнятися малим, бачити прекрасне у найбуденнішому, потяг до краси.

Ось як малий Данилко сприймає «голу, порожню рівнину», яка викликає подив у нестеповиків – як там можна жити взагалі: «…степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте

на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти…»

Навіть малий хлопець знає, які рослини їстівні, а які – ні, бачить навколо багато своїх друзів – і жайворонка, й орла, і чорногуза-землеміра, і ящірку, і диких бджіл.

Постійні нестатки привчили цінувати і вважати смачними «шкоринку з хліба й маленьку цибулину та солі до неї», а «кислий-прекислий сирівець та ячні коржі» – «розкішною вечерею».

Прадід Данилків був «господарем степових звичаїв». Він говорив, що весну починає бабак, який прокидався на Явдохи до сходу сонця й свистів. Примічав, «звідки в цей день вітер, коли з Дніпра – риба ловитиметься, коли з степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай, а побачивши першу ластівку, треба було кинути на неї жменю землі – «на тобі, ластівко, на гніздо!» Радив онукові топтати перший ряст, щоб Бог дав діждати рясту й наступного року.

Після першого весняного грому дівчата бігли умитися з криниці і втертися червоним поясом – на красу; хлопці намагалися підняти ріг хати – на силу. На Сорок Святих у школу учительці несли сорок бубликів, а самі діти ласували печеними з тіста жайворонками. На Теплого Олексія виставляли бджіл для обльоту.

Вербної неділі прадід злегка хльостав онуків свяченою вербою, приказуючи: «Верба хльос, бий до сльоз! Верба б’є, не я б’ю. За тиждень – Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!» Вечорами дівчата співають веснянки, славлячи весну.

Потім діти, замурзані й голодні, бігали під теплим дощем, закликаючи цілющу вологу на поля та городи: «Дощику, дощику! Зварю тобі борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся».

Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навіть смерть когось із близьких здавалася Данилкові святом – можна досхочу наїстися. Але при тому залишалося поняття честі роду (хлопчик бився з кожним, хто посмів глузувати з його п’яного батька); потяг до краси (мати чудово розмальовувала печі собі й людям, пекла найкращих жайворонків).

Батькові прощали все за його спів, за любов до праці, майстерності як визначника вартості людини: «Малий чабанець… може вивчитися на чабанчука й вийти на чабаненка, і, нарешті, заступити батька-чабана…»

То ж не можна не замилуватися оцим чарівним поетичним світом, змальованим письменником, не подивуватися мудрості наших предків, кожен обряд і звичай яких мали глибокий зміст і практичне значення.

Добре, коли б ми пам’ятали й підтримували ці кращі традиції наших пращурів.






Цитатна характеристика сивоок.
Українські звичаї і обряди у романі «Вершники»