Тема любові до рідної землі
“Колисав мою колиску вітер рідного Поділля…” Так ще на світанку минулого століття натхненно і поетично висловив свою любов до “малої Вітчизни” знаменитий мій земляк – галичанин Богдан Лепкий. Так, мене народила земля золотого Поділля. А Поділля – це насамперед широкополі лани, вкриті золотими пшеницями, що хвилюються під подувом вітру, наче море. Це найкращі краєвиди, які мені довелося бачити у своєму житті. Немає, мабуть, більшої радості, як літньою порою іти теплою курною стежкою попри лани, вкриті пшеницями. Поділля –
Значить, життя триватиме – у біленьких хатках побіля золотих пшениць: біле у золотому. Мені здається, що людина, яка настільки поетично сприймає природу, так тонко відчуває її мовчазну красу, – це духовно багата людина. Хіба може байдужий у звичному пейзажі побачити знайому і водночас нову красу природи рідного краю?! Хіба може “убогий духом” прозирнути в далеч віків, перегорнути уявно героїчні сторінки нашої нелегкої історії, щоб засвідчити цим ще раз свою шанобу та повагу до своїх предків?!
Степ і козацькі могили… Для когось це, можливо, лише сірий, непримітний пейзаж, на якому ніде погляду зупинитися. Але яке роздолля для уяви, думок і асоціацій у людини з поетичною душевною організацією! Вона вміє побачити красу в усьому, адже тиха, непримітна краса – це також краса. Вона, ця людина, знає, що і де болить “зеленим степам нашої північної Вкраїни”. Вона – людина мудра, бо тільки мудрий розуміє мову природи. Що дає авторові цих задушевних ліричних роздумів рідна природа? Багато чого. Те, що закрите на сім замків для нецікавого і байдужого серця: думки й почуття, спогади та мрії, гостре відчуття краси життя, стійкості та незламності людського духу, прагнення до щастя. Людина, яка живе у нерозривній єдності з природою, тим і вирізняється, що вона постійно намагається збагатитися ще і ще, розвинути свій смак, вирости духовно. Природа прекрасна будь-якої пори року. Але з особливою теплотою я чомусь згадую кришталево-чисті літні світанки свого дитинства, згадую гарячі стежки, якими бігав малим. Мені світило сонце – і мені належав цілий світ. Пам’ятаю тепле дихання паруючої річки спекотного дня, і похилену над водою стару вербу, і прохолодні джерела у затінку таких знайомих дерев.
А чи подобається вам весняний ліс, коли відходять проліски, а починають синіти фіалки, облиті золотим промінням? На тендітних і струнких берізках вирізьблюється перше листячко, ніжне, мов дитяче зітхання. Весна причаїлася в сірій корі дерев, у зеленій траві, у воді. А он стоять верби, вже опушені зелененьким листячком, і, здається, чують сплески журавлів у піднебессі, легенький, бентежний передзвін – прозорий, кришталевий. Лагідне, шовковисте повітря купає мої очі, вся земля наче випромінює благодатну снагу, що допомагає рости не тільки траві, квітам, деревам, але й моїм мріям. Коли я буваю наодинці з рідною природою, то забуваю про геть усе. На душі стає вільготно і щасливо, кудись зникають повсякденні і не завжди потрібні клопоти. Уся наша суєтність відходить на другий план, і тільки одна думка пульсує десь на самому споді серця – думка про те, що я по-справжньому щасливий.
Ми дорослішаємо, ми розмірковуємо про нові поняття, ми пізнаємо цей складний світ, але скрізь на цій нелегкій дорозі поставатимуть (нехай навіть у спогадах) золоті, найдорожчі “образки” дитинства – картини рідної природи.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)