Тема рідної землі у поетичній творчості Стуса

Понад усе у своїй творчості Василь Стус ставив числу совість і слово правди. А доброту, любов до краси він черпав з чистого джерела народної пісні. У поетичному доробку митця однією з провідних є тема рідної землі, України.

У вірші 1952 року «Навкруг Землі мої кружляли мрії» він бачить рідний край планетарно затиснутим у півкулі географічних карт, його символом є мелодія пісні, що запала в душу з дитинства. Поет гордиться отчим краєм, проте його захоплення Вітчизною змінюється гостро викривальними, драматичними інтонаціями, коли йдеться про

минуле України (поезія 1963 року):

Сто років як сконала Січ.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

У «Палімпсестах» (1972-1979) ця тональність посилюється. «Німує край», він – «царство німоти», – так влучно характеризує поет тогочасні реалії українського життя. З гіркотою, що йде від самого серця, він проголошує:

Нема мені вітчизни – ні-ні-ні…

Нема мені коханої землі,

десь під грудьми пече гірка калина,

сміється

божевільна Україна

у смертнім леті на чужім крилі.

Скільки болю в цих рядках! Поетові соромно за своїх сучасників, за ту задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод, у якій вони живуть. Він стверджує, що в нього немає вітчизни. І разом з тим спростовує цю думку: душа болить за рідний край, де навіть калина стала гіркою.

Відірваний від отчого порога, В. Стус у поезіях періоду заслання часто згадує рідну домівку, висловлюючи свої почуття відверто, щиро. Ці спогади дають поетові віру, надію і силу. «Вітчизно, Матере, Жоно! Недоля ця, коли б не ти, мене б косою підкосила…» Вони є стимулом до життя навіть у найпекучіші хвилини вагань, відчаю, внутрішньої боротьби.

Образ Вітчизни В. Стус будує на контрастах, які підкреслюють внутрішню боротьбу поета. В одному вірші Батьківщина «зрадлива, зраджена», в іншому – це то «рідний і нищівний», то «далекий» край, який ще «обрадіє із печалі». Від відчаю – до сподівання повернутись на Україну, від оголеного болю – до надії на кращу долю – як власну, так і Батьківщини.

Проте розуміння трагізму свого життя, передчуття нездійсненності мрій і прагнень народжує такі пронизливо щемливі рядки:

Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай.

Моя і – чужа…

До глибини душі вражає трагізм долі поета: бути найпалкішим сином своєї землі і закінчувати свій життєвий шлях на «чужинецькій» землі забутим, непотрібним своїй Вітчизні.

Але пророчими стали слова поета:

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Тема рідної землі у поетичній творчості Стуса