Свіфтівська критика людських вад у творі “Мандри… Гуллівера”
Світову славу відомому англійському письменнику-романісту приніс його роман “Мандри… Гуллівера”, де автор вдався до алегоричного зображення сучасної йому Англії. І цей його роман – нищівна сатира на Англію, її монархів, закони та звичаї, які панували в країні. Письменник у цьому творі виразно й майстерно висміює недоліки, людські вади.
Трьохщогловий бриг “Антилопа”, знявшись з якоря у Бристолі, відпливав у Південний океан. На борту його знаходився корабельний лікар-хірург Гуллівер, який понад усе любив мандрувати. Відпливаючи
Що ж побачив там Гуллівер? Що так здивувало його?
По-перше, ці країни – Ліліпутія і Бробдингем – просто не існують. Вони вигадані, несправжні. По-друге, всі ці події, зображені автором, як нам здається, дійсно відбуваються. А життя в цих казкових країнах дуже схоже на життя європейських держав, яким воно було в ті часи, коли жив Свіфт. У Ліліпутії і Бробдингемі більшість
В Англії найвищою людиною був король, і в країні велетнів – теж король, а Ліліпутією керує навіть не король, а імператор, який надміру страждає манією величі. Він вважає себе наймудрішим, найсильнішим, найвищим з усіх царів світу, “чиї ноги упираються у серце землі, а голова сягає сонця” (це при тому, що зріст його дорівнює усього-навсього трьом пальцям). Окрім деяких деталей, у творі все, як дійсно було в тогочасній Англії. Тому сучасники письменника, читаючи твір, знаходили багато відомого, спільного зі своєю країною.
Як і в Англії, в цих дивних країнах є державні секретарі, прем’єр-міністри, казначеї, інші державні службовці, яким дуже далеко до ідеалу відносно їх моральних та професійних якостей.
Досить пригадати, який дивний звичай існував при дворі ліліпутського імператора. На найвищі державні посади призначатися ті з ліліпутів, які вище за всіх стрибали на канаті. А нагороди отримували кращі пролази. Недарма ж першим пролазою в Ліліпутії виявився Флімнак – державний казначей, другим – Рельдрессель – державний секретар і третім – Болголам – адмірал. Нагороди, таким чином, одержували непричетні, а карали невинних. Саме це ми можемо спостерігати і в Англії тих часів: вищі посади та нагороди отримували не ті, хто їх заслужив, а ті, хто міг їх здобути за допомогою хабаря, підлабузництва. За чудними іменами ліліпутів у романі Свіфта ховаються то чванливий вельможа, то нечесний ділець, який розбагатів на обдурюванні інших, або й навіть сам король.
Англійські королі дуже любили звеличувати себе, хоча найчастіше були людьми нікчемними. Пригадаємо, як король Ліліпутії, даруючи волю Гулліверу, людині, яка могла б його розчавити одним лише пальцем, називає себе “відрадою та жахом всесвіту”. Як англійський король обманював своїх підданих обіцянками, яких ніколи не виконував, так і імператор Ліліпутії виявився людиною нечесною, лукавою: обіцяючи Гулліверу волю, він у той же час віддає наказ осліпити його, коли дізнається, що Гуллівер не хоче йому допомогти покріпачити маленький острів Блефуску. А який “суворий” і “справедливий”, ще й до того необхідний закон видає імператор Ліліпутії! “Розбивати яйця лише з гострого кінця!” Коли хочуть сказати про якусь незначну справу, то кажуть, що вона “яйця з’їденого не варта”. Але виявляється, що в Ліліпутії через це весь час виникають сварки: правителі ліліпутів та блефускуанців ніяк не можуть вирішити цієї важливої проблеми: з якого кінця слід розбивати яйця – з тупого чи гострого. Через це ведуться кровопролитні війни, в яких гинуть люди.
А ось у країні велетнів життя набагато краще, ніж у Ліліпутії. Король Бробдингема – мудра, добра й освічена людина. Він видає ясні, прості й для всіх зрозумілі закони. Він не звеличує себе над іншими. Перша особа в державі Ліліпутії – зростом у три пальці – імператор, а голова держави, зростом у пожежну вежу – усього-навсього король. Отже, може бути мудре правління, ідеал, на який треба рівнятися, доводить письменник.
У романі Джонатана Свіфта, як у кривому дзеркалі, відображаються люди, події, звичаї, закони Англії XVІІІ століття, країни, яка претендувала на роль всесвітнього панування, а її монархи вважали себе найосвіченішими людьми. Джонатан Свіфт ніби зриває з них цю маску, показуючи всі їх вади і дурість, манію величі, любов до розкошів, лукавість, нечесність. Своїм сучасникам він зумів довести просту й зрозумілу істину: Англія не є ідеалом просвітницької держави.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)