Критика індивідуалістичного бунту у романі Достоєвського

Створення роману “Злочин і покарання” довелося на переломний для Росії рубіж п’ятидесятих-шістдесятих років минулого століття. Це був час Другої імперії у Франції, час Наполеона ІІІ, час Бісмарка, що почало об’єднання Німеччини “залізом і кров’ю”, час краху старих феодальних порядків у Росії й росту нових, буржуазних. На зміну дворянським революціонерам прийшли революціонери-різночинці, яких спробував зобразити І. С. Тургенєв в образі Євгенія Базарова у романі “Батьки й діти”.

У романі Н. Г. Чернишевського “Що

робити?” представлена теорія “розумного егоїзму”, що багато в чому перегукується з теорією Раскольникова й проповідує принцип: “ціль виправдує засобу”, що розділявся багатьма різночинцями. Подоб-Вие теорії існували не тільки в Росії. Нам відомо, що однієї із причин, що подвигнули Достоєвського написати роман, був процес француза Ласенера, що був суджений за вбивство й намагався виправдатися тим, що його злочин був “бунтом проти суспільства”. Самому авторові глибоко претили ці теорії, і у романі він спробував показати їх порочність

Розкольників з’являється перед нами як людина, одержима ідеєю. Його

ідея не так вуж новий. Відповідно до теорії Раскольникова, люди діляться на “тварин тремтячих” і на особливих людей, які “право мають” на здійснення злочину заради великих завдань. Себе Розкольників намагається віднести до останньої категорії. Убивство баби-процентщици повинне було довести або спростувати його теорію. Розкольників вчиняє злочин, намагаючись довести собі, що він готовий переступити через умовності й “насмілюється взяти владу, що під ногами валяється”. І це незважаючи на те, що ще перед убивством він розуміє, що “якщо навіть задумався, чи воша людин, або не воша, виходить, не воша він для мене, і не годжуся я в Наполеони”.

Зображуючи мучення отделившегося від суспільства Раскольникова, Достоєвський намагається довести, що ніякими аргументами, ніякою логікою людин не може виправдати вбивство перед своєю совістю. Цього теорія Раскольникова не враховує. Як говорив Разумихин: “Живаючи душу не приемлет ніякої механіки, живаючи душа підозріла, живаючи душу ретроградна, живаючи душу життя вимагає, теорія передбачить три випадки, а їхній мільйон”. Повністю усвідомити свій злочин не тільки перед людьми й законом, але й перед Богом Раскольникову допомагає Соня, що виражає релігійні погляди й переконання автора

Більшу роль у критику індивідуалістичного бунту грають “двійники” Раскольникова, а особливо Свидригайлов і Лужин. Свидригайлов є самим яскравим його “двійником”, тому що в нього теж є своєрідна теорія, відповідно до якої він уважає себе вправі переступити закони й жити тільки для себе. Він живе так все життя, пропалюючи її в розвагах. Але, як і Розкольників (після вбивства), він постійно відчуває самітність і безцільність свого життя, особливо після смерті Марфи Петрівни. У розмовах з Раскольниковим він постійно придумує собі заняття на майбутнє: подорож по Європі, поле на повітряній кулі, одруження… У нього немає мети в житті, він далекий від навколишніх

Познайомившись із Раскольниковим, Свидригайлов намагається знайти в ньому однодумця, намагається знайти в ньому розуміння, адже їхні життєві теорії так схожі. Але Розкольників відкидає всі речення Свидригайлова про дружбу, у ньому Свидригайлов знаходить тільки презирство. Можливо, на прикладі Свидригайлова Розкольників побачив своє можливе майбутнє або ще одну тріщину у своїй теорії. Якби він зумів переконати свою совість, що доконаний злочин буде покутувано величезною кількістю добрих справ, то він почав би робити інші, щиро вважаючи, що все буде виправдано. А потім пропала б необхідність у виправданнях, і він почав би жити собі на втіху, переступаючи через всі перешкоди, подібно Свидригайлову. Про подібну можливість говорять його слова: “Не знаю, став би я благодійником людства, може бути, жив би, як павук, висмоктуючи живі соки з людей”. Ця думка була головним аргументом Достоєвського проти теорії “розумного егоїзму” . Він уважав, що самий маленький гріх у сьогоденні не може бути пояснений ніякими добрими справами вбудущем.

Ще одну нелюбиму Достоєвським чортові індивідуалізму виразив Лужин. Лужин – дитя нового буржуазного ладу. Він піднявся з низів і зумів сколотити досить значний капітал своєю працею. У його вуста Достоєвський вклав велике мовлення про “каптан, що з бедними ділити не можна, тому що чим більше людей будуть тільки про свій каптан піклуватися, тим богаче й благополучніше стане суспільство”. Як і Розкольників, Лужин прагне панувати. Він намагається знайти собі дружину з бедних, щоб “дружина почувала себе чоловікові зобов’язаної”, а красу дружини збирався використовувати для просування по службі. Лужин куди більше егоїстичний і байдужний до інтересів інших людей, чим Розкольників і Свидригайлов.

Але “двійниками” Раскольникова є не тільки затяті индиву-дуалісти Лужин і Свидригайлов. Інший полюс становлять Дуня й Соня. Індивідуалізм, бажання самоствердитися було однією причиною злочину, але іншою причиною було бажання визволити з бідності рідних, пожертвувати собою заради інших. Ця риса Раскольникова кілька разів виявилася й в інших ситуаціях, коли він віддавав останні гроші Катерине Іванівні при першій зустрічі, їй же на похорони Мармеладова, а також обманутій дівчинці на бульварі. Ця здатність до самопожертви й ріднить його з Дуней і Сонею, які жертвували собою заради св рідних і близьких, не очікуючи нічого натомість.

Достоєвський протиставляє індивідуалістичним ідеалам Свидригайлова й Лужина християнську жертовність Соні й Дуни, які й допомогли Раскольникову усвідомити всю жахливість його теорії й відкрити йому шлях квозрождению.

Образ індивідуаліста, що ставить свої мети вище всього й повстає проти суспільства, не новий у літературі. О. С. Пушкін писав:

Ми все дивимося в Наполеони,
Двоногих тварин мільйони
Для нас знаряддя одне

У більшості добутків доля подібних людей трагична. Заслуга Достоєвського в тім, що він показав, як людина-бунтар може змінити себе й повернутися до людей, переборовши свою самітність

Ф. М. Достоєвський уводить у роман ряд героїв, що допомагають зрозуміти суть злочину Раскольникова. І виявляється, що низькі й цинічні люди, такі як Свидригайлов і Лужин, є “двійниками” Раскольникова. Автор цоказивает, що Розкольників дуже схожий на них своїми методами досягнення мети. Родіон, переступивши через закони моралі, кров, вчинив злочин перед Богом і людьми, опускається на один щабель із низькими циніками – Лужиним і Свидригайловим.

Свою теорію Розкольників створив у повній самітності, йому ніхто не був потрібний у той момент. Зрозуміти ж істину случившегося самостійно було неможливо; він починає шукати живу душу, що зможе його врятувати від божевілля. У появі Соні полягає одна з найважливіших ідей Достоєвського: злочин Розкольників робить один, але один повернутися до людей він не може. Розкольників вчинив страшний злочин – порушив заповідь “не убий”.

Відродження душі його можливо лише при щирому покаянні. Автор підводить свого героя до розуміння того, що єдиним шляхом до духовного відродження може бути смиренність і визнання заповідей Христа. Надію йому подає Соня. Вона для нього – символ життя й віри в Бога й людей. Протиставляючи бунтарство Раскольникова смиренності й християнському всепрощенню Соні, Достоєвський у своєму романі залишає перемогу не за сильним і розумним Раскольниковим, а за лагідною страждаючою Сонею, бачачи в ній вищу правду. Розкольників не в змозі винести мучень совісті: злочин його приводить до покарання, що до нього приходить із усвідомленням гріха. У християнській смиренності Соні він бачить шлях до порятунку й спокути своєї провини

Таким чином, психологічно вірогідно показуючи щиросердечні страждання Раскольникова після доконаного вбивства, увівши психологічних “двійників” свого героя, Достоєвський переконливо розкрив антигуманну сутність теорії, що підкоряє собі “живу” життя.






Острів скарбів короткий зміст.
Критика індивідуалістичного бунту у романі Достоєвського