Страшна помста характеристика образа Чаклун (батько, брат Копрян, Антихрист)

СТРАШНА ПОМСТА Повість (1832) Чаклун (батько, брат Копрян, Антихрист) – герой, що з’єднав у собі негативні риси всіх негативних персонажів циклу “Вечорів”. Чаклун – перша гоголівська спроба зобразити Антихриста. У цій спробі Гоголь опирався на новелістичний досвід німецьких романтиків (алхімік в “Келиху” Л. Тику, дітовбивець у його ж “Чарах любові”) і їхніх російських епігонів (образ демонічного лиходія Бруно фон ейзена в повісті А. А. Бестужева (Марлинского) “Замок ейзен”, 1827). У фіналі повести образ К. одержує “міфологічне” тлумачення в дусі все того ж Л. Тику (новела “Пиетро Апоне”) і народної космогонії сектантів-богумилов; “німецький” образ головного героя-лиходія уплетений у стилістичний візерунок українського пісенного фольклору.

Щось сумнівне є присутнім у вигляді К. споконвічно. Після довгого років мандрівок повернувшись звідти, “де й церков ні”, він живе в сім’ї дочки Катерини і її чоловіка-запорожця Данили Бурульбаша. Бродяжництво – знак безрідності; без-родность – атрибут демонізму К. курить заморську колиску,

не їсть галушок, свинини, воліє їм “жидівську локшину”. Те, що він не п’є Горелки, остаточно переконує Бурульбаша, що тесть, “здається, і в Христа не вірує”.

ДО. , при живому чоловіку, намагається керувати дочкою – і навіть намагається вбити зятя на двобої; коли цілує Катерину, дивним блиском горять його ока. Натяк на інцест, беззаконну пристрасть батька до дочки, прозорий; остаточно він проясняється в кошмарному сні Катерини. Їй сниться, що батько і є той самий козак-перевертень, якого вони із чоловіком бачили на київському весіллі осавула Горобца (цим епізодом повість починається): коли молодих благословляли іконами від схимника старця Варфоломія, що мають особливу “захисну силу”, у цього козака ніс виріс на сторону, очі замість карі сталі зеленими, губи посиніли, як у чорта, а сам він з молодого перетворив у старого, так що все в жаху закричали: К. знову повернувся! У сні ДО.

Намагається спокусити Катерину: “Ти подивися на мене, я гарний Я буду тобі славним чоловіком…” Експозиція завершена: сюжет зав’язаний. Але, виявляється, Катерина, пробудившись, пам’ятає далеко не все, що бачила її душу в царстві сну.

Наступною ніччю пан Данило прокрадається в стародавній замок на темній стороні Дніпра, де ляхи (у світі “Вечорів” поляки завжди Заодно з дияволом) збираються будувати міцність на шляху запорожців; крізь вікно він бачить батька-чаклуна, що міняє свій вигляд, точнісінько як міняв його “київський” козак-перевертень На К. дивовижна шапка з “грамотою не на польському й не російському” (тобто з “каббалистическими” знаками єврейського алфавіту або арабско-мусульман-ской в’яззю; і те й інше однаково недобре); у кімнаті літають нетопири, замість образів на стінах – “страшні особи”. Крізь прозорі шари “астрального” світла (голубой, блідо-золотий, потім рожевий) проходить фігура, біла, як хмара, – це душу сплячої Катерини. Данило довідається те, що не зможе згадати його дружина після пробудження: батько ніколи зарізав її матір; Катериной він намагається “замістити” убиту дружину Ранком Бурульбаш із жахом говорить Катерине, що через неї поріднився з антихристовим плем’ям; на жаль, він правий, але ще не догадується, яку ціну прийде заплатити за це споріднення.

Сюжет про К. рухається до своєї кульмінації. По закінченні, часі батько-антихрист виявляється в темниці, у ланцюгах; за таємну змову з католиками його чекає казан з киплячою водою або здирання шкіри. Колдовские чари неспроможні проти стін, вибудуваних ніколи “святим схимником”.

(Символічний образ “схимника”, наділеного молитовною владою над темними силами, постійно виникає в повістях циклу ) Але Катерина, піддавшись брехливим угодам К. (який молить даровать час для спокути гріхів – “заради нещасної матері”!), випускає батька з темниці. І хоча Данило Бурульбаш вирішує, що чарівник сам вислизнув з ланцюгів, “ідеологічна зрада” дружини чоловікові вже відбулася; хоча батько й не одержує влади над тілом дочки, його влада над її душою пересилює чоловікову владу. А виходить, якесь безтілесне “антихристово” володіння її волею все-таки відбувається Помилкова кульмінація передвіщає швидку розв’язку сюжетної лінії Бурульбаша.

Пускай батько й не заміщає його на подружнім ложі, але зате “витісняє” його з життя. “Відступництво” Катерини вносить псування в запорізький мир, порушує його внутрішня єдність: на Україні більше немає порядку, ні “голови”; Данило, що давно вже передчуває близька смерть, гине в битві з ляхами. Однак і К. не може тріумфувати перемогу: тризна, що роблять козаки над Бурульбашем, як би відновлює втрачене була єдність.

Жертовною кров’ю чоловіка змивається гріх дружини – і крізь хмари на “антихриста” дивиться вже дивовижний лик “чудової голови”. Загадка цього образа роз’ясниться вепилоге. Поки ж К. намагається довершити почата злочинницька справа; є в снах Катерине, разом з дитиною перебравшейся в Київ, до осавула Горобцу; К. загрожує дочки вбити її сина, якщо не вийде за батька заміж – і зрештою вбиває безневинне дитя.

Така друга кульмінація. “Наполегливість” К. пояснюється не стільки його гріховним любострастием, скільки глобальної “антихристової” метою: до кінця заволодівши дочкою, містично зруйнувати природні зв’язки, що панують у світі. Зруйнувавши їх, можна до кінця погубити й без того ослаблене козаче братерство, православне воїнство; тому що покуда Україна тримає оборону від “ляхів” – зло не може тріумфувати на землі Але чим ближче К. до поставленої мети, тим ближче він і до власної погибелі. Знову на сторінках повести виникає загадковий “внесюжетний” образ: вершник-богатир нелюдського росту, що скакає в Карпати на вороному коні й, що засипає на вершині гори.

Цей образ виливає незрозумілу поки погрозу для ДО. , що під видом “брата Копря-На” у червоному жупані, що нагадує про “червону світку” чорта в “Сорочинской ярмарку”, є в Київ, до збожеволілої Катерине, щоб обманом відвезти її. Але божевілля лише загострює духовну чуйність дочки; її душу, що діє відтепер крім її розуму, пізнає свого мучителя; кров чоловіка й сина остаточно викупає злочинну слабість Катерини; цілісність миру відновлена; пришестя антихриста поки не відбулося.

К. приречений; у момент другої кульмінації його сюжетна лінія проходить стадію розв’язки. Тепер К. ніщо не допоможе; навіть убивство “святого схимника”, що відмовився отмаливать душу страшного грішника, виглядає скоріше жестом розпачу, чим знаком всесилля (Хоча саме по собі, так ще поблизу “святих місць” Києва, це вбивство свідчить про позамежну містичну силу “антихриста”.) Куди б К. не направив коня, він скакає в одному-единст-венному напрямку: до карпатських гір, де чекає його Великий Вершник, щоб убити й кинути тілесно ожилу душу в прірву, де зуби мерців вічно будуть гризти К. К. умирає “умить” і отут же відкриває після смерті очі, не воскреючи при цьому. Те ж відбувається й із сюжетом повести: він завершується, вичерпує себе (покарання відповідно до злочинів), і відразу триває далі.

Цей “ожилий сюжет” нарешті-те розшифровує міфологічне підгрунтя легендарних подій; стає зрозуміла й причина ненависті “антихриста” до православного братерства, заєдності, і патологічний потяг до дочки. К. – останній чоловік у роді, початок якому поклав Іуда-Петро, що змінив великому побратимству із заздрості до слави й Ивана, що вбив, з яким у них було “всі навпіл”. За це Іван випросив у Бога, щоб останній у роді Петро був такий лиходій, якого ще не бувало на світі, і щоб він, Іван, кинув цього лиходія в прірву, де мерці гризуть один одного, і веселився, дивлячись на нього борошна Бог погоджується, але “прирікає” Івана сидіти “вічно на коні своєму”, насолоджуючись страшною помстою, але не маючи царства небесного. (Місячний відблиск цієї самотньої фігури лягає на фігуру Пон-Тия Пілата у романі М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита”; Ю. Н. Тинянов указав на сюжетно-значеннєву проекцію образів повести в “Господарці” Ф. М. Достоєвського.

) Зло покарано; добро не тріумфує. Герої міфу, що вінчає легенду про К., “стародавнє минуле” – таке жанрове визначення було дано повісті при першій публікації, – зв’язують воєдино апокрифічну версію біблійного сюжету про Каїна й Авеля з богумильской космогонією, у якій апостол Петро часто ототожнюється з Іудою, а апостол Іоанн Богослов (невіддільний від Іоанна Предтечи) – із самим Богом. Все це накладено на тло німецької романтичної традиції, від “Розбійників” Шиллера до новели Л. Тику “Пиетро Апоне”. У цьому міфологічному “відростку” сюжету К. з головного героя миттєво перетворюється в другорядного персонажа, непрямого учасника сюжету, у якого немає й не може бути розв’язки






Значення анни кареніної.
Страшна помста характеристика образа Чаклун (батько, брат Копрян, Антихрист)