Станційний доглядач

“Станційний доглядач” – одна з повістей, що входять у цикл “Повести покійного Івана Петровича Белкина”, написаний А. С. Пушкіним васени 1830 року в Болдіну. Відомо, що Болдинськая осінь – чи не самий продуктивний період у тварчості поета: збираючись розстатися з неодруженим життям і передчуваючи обмеженість часу, що у нього буде залишатися для тварчості після одруження, Пушкін, здавалося, намагався встигнути написати якнайбільше. З іншого боку, що стоїть одруження, незважаючи на всі прикрості, пов’язані із пристроєм весілля, не могла не радувати поета, не змушувати тріпотіти й хвилюватися його серце.

Тварчому натхненню сприяла й пора року – улюблена Пушкіним осінь. Лірика цього періоду як не можна глибше відбиває внутрішній стан поета: радісні, грайливі нотки перемежовуються в ній із триважними й смутними. Однак гарний настрій переважає. Вано спонукує Пушкіна експериментувати, пробувати себе в прозі. Так з’являються “Повісті Белкина”, перейняті “веселим лукавствам розуму” (слова ці колись Пушкін ськазав про тварчість И. Крилова). Пушкінського “веселого лукавства розуму” важко було не помітити: не зрячи Баратинський при читанні повістей, за словами самого поета, “іржав і бився”. Однак не всі повести циклу цікаві й веселі. Є серед них і цілком серйозні, і смутні. Такий є й повість “Станційний доглядач”,

написана в дусі кращих добутків сентиментального напрямку: принижений і сумний герой; фінал – рівною мірою й ськорботна й щасливий; повість перейнята пафосом жалю.

Але від традиційного сентименталізму її відрізняє особливий характер конфлікту: тут немає негативних героїв, які були б негативні у всім; тут немає й прямого зла – і в той же час горі простої людини, станційного доглядача, від цього не стає меншим. Що тільки не ставлять за провину станційному доглядачеві: “Погода нестерпна, дорога кепська, ямщик упертий, коня не везуть – а винуватий доглядач…”. Для більшої частини проїжджаючих станційні доглядачі – “нелюди роду людського”, і це незважаючи на те, що багато хто “ці настільки оклеветанные доглядачі взагалі суть люди мирні, від природи послужливі, схильні до гуртожитку, ськромні в домаганнях на почесті й не занадто грошолюбні”. Таким був і пушкінський герой – Самсон Вырин. Сім’я в нього була невеликою – він так красуня дочка Дуня. Їй з дитинства довелося звалити на сваї тендітні плечі всю жіночу роботу: дружина Самсона вмерла.

У чотирнадцять років ніхто краще її не міг приготувати обід, забрати в будинку, прислужити проїзному: Дуня була майстринею на всі руки. І батько, дивлячись на її моторність і красу, не міг нарадуватися. Сам Вырин, як він представлений на початку повести, – “свіжий і бадьорий”, товариський і неозлоблений, незважаючи на те що незаслужені образи так і сипалися на його голову. І як же здатно змінити людини горі! Усього через кілька років, проїжджаючи по тій же дорозі, автор, зупинившись на ніч у Самсона Вырина, не довідався його: з “свіжого й бадьорого” той перетварився в занедбаного, обрезклого старця, єдиною розрадою якому служила пляшка. А вся справа в дочці: не випросивши батьківської згоди, Дуня – його життя й надія, заради блага якої він жив і працював, – бігла із проїзним гусаром.

Учинок дочки зломив Самсона, він не міг перенести того, що його миле дитя, його Дуня, що він як міг оберігав від усяких небезпек, змогла так надійти з ним і, що ще страшнее, із собою – стала не дружиною, а коханкою. Пушкіна співчуває сваєму героєві й глибоко його поважає: людина нижчого стану, що виріс у нестатку, тяжкій праці, не забув, що таке порядність, совість і честь. Більше того, якості ці він ставить вище матеріальних благ. Бідність для Самсона ніщо в порівнянні зі спустошеністю душі. Автор не зрячи ввадить у повість таку деталь, як картинки із зображенням історії блудного сина на стіні в будинку Вырина. Як і батько блудного сина, Самсон готовий був простити.

От тільки Дуня не верталася. Страждання батька збільшувалися тим, що він добре знав, чим найчастіше закінчуються подібні історії: “Багато їх у Петербурзі, молоденьких дурок, сьогодні в атласі так оксамиті, а завтра, подивишся, метуть вулицю разом з голотою кабацкою. Як подумаєш порию, що й Дуня, може бути, відразу пропадає, так поневале згрішиш так побажаєш їй могили…”. Спроба розшукати дочку у величезному Петербурзі закінчилася нічим. От отут і здався станційний доглядач – запив остаточно й через якийсь час умер, не дочекавшись дочки. Т

Еперішній патріот, Пушкін не міг не схилятися перед щиросердечною чистотою російського народу. Повість “Станційний доглядач” – це глибоко філософський погляд на життя, у добутку відбивається мудрість великого художника. “Повістям Белкина” довелося витримати нападки критиків. Багато хто, зокрема Бєлінський, уважали, що. це добуток не гідно ім’я Пушкіна. Але життя показало інше: “Повести Белкина”, і більше інших “Станційний доглядач”, відкривали нові шляхи для російської літератури, на них учився Достоєвський, Тургенєв, з них у більшому або меншому ступені виросла вся російська проза по-слепушкинського періоду.



Шукайте цвіт папороті у своїй душі.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Станційний доглядач