Скорочено Хуха-Моховинка В. Королів-Старий
…Вона була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, “мізинчиком”. Її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи. Коротко кажучи, це була дуже
Звали її Моховинка…
Рід цих хух споконвіку жив у бору, тому вона була хухою-боровинкою. У лісі порядкував дуже добрий лісник, тому хухи жили спокійно та затишно. В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку – “братки”. Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки. Як і всі інші хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка враз сама
Одного разу Хуха прокинулася, бо змерзла, і побачила перший сніг. Водночас почула якийсь незнайомий звук: то був дід із сокирою, що рубав її сосну. Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки й розбудили лісника. Дід утік від нього, але ж моховинчину хатинку було знищено.
Хухи були дуже самостійні, тож Моховинка подалася шукати власне житло, хоч родичі й кликали до себе. Моховинка бігла все далі й далі від домівки. З часом натрапила на щілину, через яку пролізла в козячий хлівець… Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і мох.
Так і стала хуха-боровинка хухою хлівною…
Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, й у хлівець вступила дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями. І одразу сподобалась Моховинці.
Дівчинка увійшла з дійницею та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо Хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець…
Хуха мріяла удень і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до своєї батьківщини, але боялася зимового холоду. Одного дня в хліві трапилось нещастя: коза Лиска заплуталася у сітці. Моховинка кинулася кликати дітей і сповістила про нещастя.
Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці.
Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього того, що їм давали найсмачнішого. А Хуха, коли ніде поблизу не було когось із людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила…
Одного разу нечутно відчинилися двері й у хату увійшов отой самий дід, що хотів колись зрубати сосну, в якій жила Моховинка, він кинув на неї сокиру, щоб її вбити, і влучив її по задній ніжці. А той лихий дід почав її лаяти й ганити увесь хушачий рід, бо то ж – нечиста сила! Діти слухали й не вірили. Знали вони, яка вона мила, добра, нешкідлива. А вона пошкандибала до свого рідного бору.
…Всі хухи-боровинки раділи з її повороту. Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. И з того часу почали її кликати хатньою хухою, або кривенькою Моховинкою…
Минув рік. Знову у лісі нападало багато снігу. Моховинка бігла лісом, коли зненацька почула стогін. Вона метнулась в той бік й угледиш в наметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Шкода стало Моховинці діда, вона покликала інших хух, і всі разом врятували діда. Радий та щасливий, виліз він з намету й став на снігу, але зрозумів, що заблукав, і застогнав знову.
Тоді перед ним об’явилася Хуха-Моховинка.
– Хуха! – затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.
– Так, я – хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих людей хотів мене зарубати своєю сокирою…
Дід затрусився ще дужче. Він був певен, що тепер Хуха помститься на ньому.
– Але ж тобі нема чого мене боятися! – продовжувала Моховинка. – Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми – добрі й не пам’ятаємо лихого. Це ж ми, хухи, допомогли тобі вилізти з намету. А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною!
Хуха довела діда до узлісся. Радий, вій питав, як їй віддячити.
– Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності. Але ж на пам’ятку цього дня я просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обіцяв, коли вже замерзав у наметі. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи здоров!..
Тої ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував.
А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких хух…
Порушуючи питання добра і зла, людського в людині, В. Королів-Старий звертається до порівняння реального та фантастичного світів, вдаючись до використання жанру казки. Казки В. Короліва-Старого подібні до народних. Однак літературна казка має свої особливості, що відрізняють її від народної: читач бачить те, що відбувається, очима автора, який ділиться з нами життєвими спостереженнями. Так, мудрий погляд Королева-Старого на життя вчить читачів справедливо оцінювати вчинки казкових героїв, розрізняти добро і зло як у казках, так і в житті.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)