Старий і Море – Свята діво (переказ стисло)

Сонце та безперервні рухи пальцями зовсім відживили його ліву руку, і старий почав помалу перебирати на неї натяг снасті, ворушачи м’язами спини, щоб зсунути жилку з намуляних місць.

– Коли ти й досі не пристала, рибино, – мовив він уголос, – то ти

Просто чудо.

Тим часом він сам був геть зморений і, знаючи, що скоро настане ніч, намагався думати про щось інше. Подумав про бейсбольні ліги, пригадавши, що того дня нью-йоркські “Янкі” грали з детройтськими “Тиграми”.

“Ось уже другий день я не знаю, як закінчилися ігри, – думав він. – Але я повинен не втрачати віри й бути гідним великого Дімаджо, який робить усе досконало, навіть коли йому дошкуляє кісткова шпора на п’яті. Що воно таке, ця кісткова шпора? – запитував він сам себе. – У нашого брата їх не буває. Чи воно так само боляче, як удар у п’яту шпорою бойового півня? Я, мабуть, такого не зніс би. Не міг би знести й коли б мені вибили око чи обоє очей, та ще й битися далі, як ото бойові півні. Людина – доволі нікчемна істота проти дужих птахів та звірів. Я таки справді раніш волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там, у темряві моря”.

– Аби тільки не було акул, – мовив він уголос. – Бо як наскочать

Акули, то рятуй, Боже, і рибину, й мене.

“А як ти гадаєш: чи став би великий Дімаджо так довго змагатися з рибиною, як оце ти? – подумав він.

– Я певен, що став би, навіть і довше, бо він молодий і дужий. Та й батько його був рибалкою.’От тільки чи не надто мучила б його та кісткова шпора?”

– Не знаю, – мовив він. – У мене ніколи не було кісткової шпори.

Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий день і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до столу руку супротивника. Майже всі довкола закладалися, хто переможе, люди заходили й виходили з таверни, освітленої гасовими лампами, а він пильно дивився на руку негра й на його обличчя. Після перших восьми годин судді почали змінюватись через кожні чотири години, щоб трохи поспати. З-під нігтів і в нього, і в негра виступала кров, та вони й далі дивились у вічі й на руку один одному, тим часом як глядачі заходили й виходили, сиділи на високих стільцях під стіною і чекали. Дерев’яні стіни таверни були пофарбовані в ясно-голубий колір, і лампи відкидали на них тіні обох супротивників. І коли вітер знадвору погойдував лампи, величезна тінь негра хилиталася на стіні.

Протягом цілої ночі перевага раз по раз схилялася від одного до другого; негрові підносили ром і розкурювали для нього сигарети. Одначе старий спромігся знову поставити руку непорушно. Після того він уже не мав сумніву, що переможе супротивника, хоч Неі’р був добрий чолов’яга і неабиякий силач. На світанку, коли гляда-м, що пішли в заклади, почали просити, щоб суддя оголосив нічию, І гой лише мовчки хитав головою, старий зробив останнє рвучке зусилля і став пригинати негрову руку все нижче й нижче, аж поки вона яигла на дерев’яну стільницю. Змагання почалося в неділю вранці, І.^кінчилося ранком у понеділок. Багато хто з глядачів уже вимагав нічиєї, бо їм треба було йти на роботу – кому в порт вантажити ланту-“и :і цукром, а кому до Гаванської вугільної компанії. Коли б не це, всі і”иі и залюбки дочекалися б кінця змагання. .Та старий закінчив його опасно, раніш ніж вони мали йти на роботу.

Ще довго після того всі називали його чемпіоном, а навесні відбулися змагання-реванш. Та цього разу заклади були мізерні, і старий легко переміг, бо вже в першій зустрічі похитнув упевненість того негра із Сьєнфуегоса. Згодом він провів ще кілька таких змагань, але надалі підмовився від них, бо зміркував, що як дуже захоче, то може перемогти Вудь-кого, а тим часом усе воно шкодило його правій руці в рибаль-ітні. Раз чи два він спробував змагатися лівою, але ця рука завжди зраджувала його, не хотіла коритися, і він не мав до неї віри.

“От тепер сонце добре її пропече, – подумав він, – то вона мені не Втане більше братися корчами. Аби тільки вночі не було надто холодно. Хотів би я знати, що принесе мені ця ніч”.

Над головою в нього прогуркотів літак, що летів на Майямі, і старий побачив, як, сполохані його тінню, з води вихоплювалися зграйки летючих риб.

– Там, де стільки летючої риби, має бути й макрель, – мовив він і підхилився, наважуючи плечима на снасть, щоб побачити, чи не можна підтягти рибину хоч трохи ближче. Та всі його зусилля були марні: жилка знову напнулася так туго, що на ній затремтіли краплі води, і, здавалось, вона от-от лусне. Човен поволі посувався вперед, і старий проводжав поглядом літак, аж поки він зник з очей.

“А мабуть, чудно летіти на літаку, – подумав він. – Цікаво, як ііиглядає море з такої височини? Коли б вони летіли не так високо, то, повне, могли б побачити згори і мою рибину. От би й собі політати поволеньки сажнів за двісті над морем та подивитись на неї. Коли п плавав з ловцями черепах, то не раз вилазив на верхню поперечину щогли й навіть звідти бачив чимало. Макрель з височини здається зеленкуватою, на ній видно смуги й фіолетові плями, і бачиш одразу весь косяк. Чому це у всіх прудких риб, що держаться на темній бистрині, фіолетові спини та ще звичайно такі самі смуги й плями? Макрель вдається зеленою, бо насправді вона золотава, це зрозуміло. Та коли добряче зголодніє й никає, шукаючи поживи, на боках у неї з’являються такі самі фіолетові смуги, як і в марліна. Чи то від люті, чи, може, від швидкого руху?”

Перед самим вечором, коли вони поминали чималий острівець сар-гасової трави, що колихалася на легкій хвилі так, наче океан пестив когось, укрившись жовтою ковдрою, на малу снасть попалася макрель. Старий побачив її, коли вона вистрибнула над водою, вся золота в останніх променях сонця, сполохано тріпочучи й вигинаючись у повітрі, Знавісніла з жаху, вона вистрибувала знов і знов, чисто мов акробат, а тим часом старий помалу переліз на корму, зігнувся над бортом і, здержуючи велику снасть правою рукою та плечем, лівою взявся ВИ” Тягати макрель, за кожним заходом притискаючи вибрану з води жи лку босою лівою ногою. Коли рибина опинилася біля самої корми, від чайдушне борсаючись і кидаючись з боку в бік, старий перехилився через борт і втягнув її в човен – багряно-золоту, з фіолетовими смуга* ми по боках. Щелепи рибини судомно стискалися, кусаючи гачок, і воші билась об дно човна своїм довгим пласким тілом, аж поки старий торо-хнув її кийком по лискучій золотавій голові, – лиш тоді вона востаннє сіпнулась і затихла.

Старий зняв макрель з гачка, наживив снасть новою сардиною і метнув її за борт. Тоді поволі, з чималими зусиллями повернувся назад на ніс. Він помив ліву руку й витер її об штани. Потім, перебрав-ши туго напнуту снасть із правої руки в ліву, помив у морі й прану руку, спостерігаючи водночас, як сонце поринає в океан і з яким нахилом заходить у воду велика жилка.

– Вона пливе все так само рівно, – мовив він. Але, придивившись,

Як вода обтікає його руку, помітив, що човен рухається повільніше.

– Треба б скласти докупи обидва весла і прилаштувати до корми – вони ще дужче придержать рибину вночі, – сказав старий. – Коли вона ладна пливти цілу ніч, то й я теж.

“А макрель краще розчинити трохи перегодя, щоб не витекла кров, – подумав він. – Візьмуся до цього потім і тоді ж прилаштую весла, щоб гальмувати човен. Нехай собі рибина поки що пливе спокійно, не треба її турбувати при заході сонця. Коли заходить сонце, всяка риба почуває себе недобре”.

Він обсушив руку в повітрі, ухопився за снасть і, як міг розслабившись, дав посунути себе вперед, упритул до обшивки, так щоб натяг жилки припадав на човен не менше, ніж на його плечі, а може,’навіть і більше.

“Отак я помалу й учусь, як треба діяти, – подумав він. – Принаймні – як діяти тепер. А ще ж не забуваймо, що вона нічого не їла, відколи взяла наживу, а такій величезній рибині треба багато їсти. Зате я з’їв цілого тунця, а на завтра маю макрель. А може, ще й сьогодні трохи попоїм, коли розчинятиму її. Щоправда, на смак вона куди гірша від тунця. Та що вдієш, нічого легкого в житті немає”.

– Як ти себе почуваєш, рибино? – спитав він голосно. – Я почу

Ваю себе добре, моя ліва рука відійшла, і я маю що їсти на ніч і на

День. А ти, рибино, тягни човна.

Насправді він почував себе не так добре, бо намуляні жилкою плечі тепер майже не боліли, а неначе затерпли, і це старому не подобалось. “Та я бував і в гіршій скруті, – подумав він. – Права рука в мене лише злегка подряпана, а ліву вже не корчить. З ногами теж усе гаразд. Та й харч я маю, не те що рибина”.

Уже зовсім споночіло, як то завжди буває у вересні, коли темрява спадає одразу ж по заході сонця. Старий наліг грудьми на пошарпані носові дошки й як міг намагався відпочивати. Він не знав, як зветься зірка Рігель, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, й знову будуть з ним.

Та чи варті вони того, щоб їсти її? Ні, аж ніяк. Ніхто не вартий їсти Цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю.

Я не’дуже знаюся на всіх цих речах, – думав він далі. – Та все-таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів.



У чому полягає духовна краса людини.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Старий і Море – Свята діво (переказ стисло)