Тютюнник – Оповідання “Дядько Никін” (скорочено)

Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться. Тільки де-не-де на стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовто поблимують на ранок. Дядько Никін відчиняє ворота, прикручені до стовпців іржавим дротом так, що їх треба, трохи піднімати, бо інакше з місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром – свіжиною: закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву. За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, а далі цупимо тачку вдвох. Дядько Никін у новому, виїзному, як він каже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, то дуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить. Отак і плуганимося селом, як два необ’їжджених бички в ярмі, дядько рвицькає дишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька, та рвицькаю на себе.

– Якби попутна машина трапилась, то краще, міркує дядько

Вголос.

Це так, аби не мовчати. А спитай у нього, чому краще “попутною”, а не автобусом,- не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.

– Того краще,- каже дядько,- що… краще.

Ну от, я ж так і знав!

Під ногами в нас та під колесами тачки полускує мерзле, прибите

Інеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним од морозу прозеленцем, а на хлівах та горищах по всьому селі співають півні – вже по-зимовому, хрипкувато.

Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною, інвалідською, так несправна ще з літа. Щось там дядько так одрегулгював у моторі (він каже: “мóтор”), що як заведе, то дим валує, мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:

“Ану лишень, плем’яшу, подивись, який там дим!”

“Чорний!” – кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.

Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядом механіка-аса прорікає:

“Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма”.

Або:

“Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям у табір, хай ладнають”.

Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде до лавки за чверткою, зміркувавши, що “дурно музика не грає”, а ввечері повернеться трохи напідпитку, з “настроєним” карбюратором, довго порпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже, виважуючи протез у кабіну:

“Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести”.

Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини і кроків з десяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котиться сама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що й заводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо, що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо “обкатку”, доки набридне. А буває, що машина скочується в ярок, так і не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забув увімкнути “зажигання”… Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо, доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда, молоковоз,- той уже не відмовить, притягне її до двору.

І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо”, автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тоді машина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старими куфайками та витертими до фіолетового блиску тітчиними плюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чином визволити права.

Та визволяти їх не доводиться, бо інспектор – наш дільничний – незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові права й каже:

– Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше не

Повторювалося, щоб – гарантія. А то як же це так: уключили лєвий

Поворот, а жарите прямо…

– То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хай

Йому абищо! – покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату.

(“Загляньте ж хоч, як ми живемо”,- припрошує дядько)…

З’їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз, узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає під ногами – ламається. Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень – вузька білувата смуга з ледь помітним рожевим пружком угорі. Розвидняється.

На зупинці анікогісінько. В сільбуді, що навпроти,- поночі, і він був би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах не світилася між голим віттям червона кулька на пам’ятникові полеглим воїнам – звичайний плафон, пофарбований у червоне, під яким горить лампочка. То – Вічний вогонь. Коли електрики чогось там вимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь – немовби на відпочинок…

Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотити тачку за сільбуд (тітка витопить та прийде забере), як од мосту, повівши фарами по верхів’ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін, за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить на асфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер...

те почує:

– Двох… до Полтави… підкинь… що тобі… трояк на дорозі

Валяється?

Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою, лінькувато питають:

– Куди?

– До Полтави, кажу…- рипить протезом дядько,- трояк даю… А як до базару підкинеш, то ще й на “Біломор” доточу!

– Давайте, тільки в кабіну хай сідає хтось один, більше місця нема. Там у кузові солома й кожух, то не пробере. А проте – дивіться.

Вже на ходу дядько Никін подає мені з кабіни через вікно свою товстувату цупку діжурку й гукає:

– За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесло

Вітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!

Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще й дядькову діжурку, таку важку, що її ураган з місця не зворухне, ноги вкриваю водієвим кожухом – він міцно пахне бензином та холодним хутром – і блаженно заплющую очі: од того, що над моїм затишком гуде вітер-свіжак, а мені тепло, як у тій казковій рукавичці; що дорогою бачитиму все довкола, бо так люблю цей шлях – од села до Полтави. Я й зараз, із заплющеними очима, бачу, як на дротах від стовпа до стовпа куняють синьокрилі ракші, прошмигують через дорогу підняті світлом од фар перелякані зайці, як проносяться повз машину жовтолисті дубки та осокори – печальні знамена осені… А ще в мені й досі живе од учорашнього дня оте велике торжество, як по всьому селу ще з досвітку то там, то там шугали вгору червоні проти сипього-пресинього неба стовписька полум’я, поміж дворами тягло уже напівзабутим, аж солодким околотяним димом – колійське свято! – а дядько Никін, веселий, осяяний багаттям, шаркав ножем об брусок і наспівував, мов той язичник:

Зарізали,

Зарізали,

Зарізали кабана…

У настрої він завжди наспівує те, про що думає. Якщо, приміром, йому треба в магазин, і справна машина, і є гроші, то, одягаючись або шукаючи в коробочці з тітчиними нитками ключ од “зажигання”, він неодмінно приспівуватиме:

Поїдемо, поїдемо,

Поїдемо в магазин…

І то не тому він такий веселий, аж на пісню зривається, що купить у магазині якусь там абищицю,- ні: тому, що поїде… Урочисто отак вийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах (з цього дядько Никін завжди починає ритуал поїздки), тоді сідає в кабіну і… Ні, одразу він не заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо, зосереджено осмислюючи, що за чим має робити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля на потилицю, кидає в зуби лавошну цигарку і каже:

“Одчиняй, Ільку, воротá – їдо пан сирота!”

Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робить кілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червоним оком “лівого повороту”, і мчить селом з таким ревом, що кури та гуси не біжать з-поперед неї, а летять…

Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тоді ми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємо перехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:

“Ні, він таки своєю смертю не вмре… Мислимо, га, як во но отак прудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!”

Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чи вузликом в багажнику.

“О, а то що?” – одразу ж накидається на нього дядина, киваючи на вузлик.

“Мак!” – весело одказує дядько.

“Де ж ти його взяв?”

“Та де – заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува! Під’їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках сидить. “Вам куди?”

– питаю.- “До Човнової, синку”. Дивлюся: старе, немічне, автобуса вже не буде… “Сідайте”,- кажу. І одтарахтарив. Привіз, а вона мені

– маку. Не беру – обижається. “Скоро маковія, наробите шуликів та й мене, стару, згадаєте”. То я й узяв. А чого? Дають – бери, б’ють – тікай!”

Усі ті дядькові шоферські чудернацтва тітка залюбки вибача, бо він таки частенько потура її примхам. Прийде, скажімо, звідкіля чи приїде, тільки-но в двір, а тітка:

“Никоне, Никоне! Піди вилай Одарю, бо сьогодні од її курей на грядках одбою не було”.

Дядько Никін мовчки приставляє ціпок до призьби (без ціпка він, як дитина, немічний), підходить до сусідчиного тину і, байдуже йому, у дворі Одаря чи в хаті, слухає його чи ні, поволеньки заводить:

“Ти, Одарко,- скік-ки разів тобі було казано? – той… курей у грядки не пускала б. Того, що, як не кажи, а шкоду роблять, та ще й немалу. Скік-ки ж можна терпіть, га?” – і довго так виказує, звично, як по писаному, аж поки тітка не вигляне за поріг та не скаже:

“Годі, Никоне, йди вже вечерять!”

Тоді дядько, підхопивши рукою протез вище коліна, щоб легше було його тягти, іде до хати і втомлено, так, ніби щойно махав ціпом, каже:


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...