Що я знаю про свій родовід

Роде мій красний, роде мій прекрасний! Ось уже майже, двісті років ти пишеш свій мудрий літопис життя. І я вдячна вам, отим першим невідомим поселенцям, які дали життя моєму родоводу. Що вас привело у цей чудовий степовий край, я не знаю. Можливо, ви мандрували до Азовського моря по харчі, сіль, рибу, а можливо переховувалися від ворогів, від їхньої несправедливості та наруги… І прийшли ви саме сюди, бо чули, що цей край славився родючими грунтами, вільними козаками. Та хоча Козаччина була зруйнована, але вольниця в серці народу залишилась жити

вічно. І прокинулось у ваших душах, перші поселенці, оте віковічне бажання – бути вільними, незалежними. Зростав і мужнів мій великий рід, міцно пускав своє коріння і гордо називав себе степовиками…
…Як чорний крук, впав на людські долі голод 1946-47 років, спотворив мрії та сподівання. Та це лихо було осяяне в сім’ї моїх родичів: народився хлопчик, якого назвали Ігором. Босоноге дитинство серед калини та верби пролетіло, як блискавка, що спалахнула в небі в грозову ніч. Пам’ятає й досі, як прорізав тишу зойк мами, ніби зраненої пташки: помер тато. Він, тринадцятирічний хлопчик, серце якого наповнилось болісним
щемом, не плакав. Не плакав, бо на нього злякано дивилося дві пари очей його сестричок Тетяни та Ніни, ніби шукали захисту.
Підійшов до мами, обійняв її та сказав: “Не плач, матусю, в тебе є я”. І з цієї хвилини розпочалося оте доросле не за віком життя. Двір, будинок, сестрички – все було на ньому, встигав ще й мамі на роботі допомагати, і в школі навчався. Мати його працювала не покладаючи рук, щоб її діти не були гіршими від інших. “Худа, не витримає”, – хитали головами сусідки. А в неї де й сили бралися, коли бачила, як зо всіх сил намагається їй допомогти син, як по-господарськи, як татко, робить все до ладу.
Пройшов час. Ігор уподобав дівчину, вони побралися, щаслива доля подарувала їм двох доньок: Оленку та Наталку.
Не знає Ігор Андрійович слова “спокій”. Був обраний депутатом Верховної Ради (1992 р). Серцем не розумів отієї боротьби за “портфелі” на тлі кризи економіки в країні. Повернувся до справи, що зеленим наростком проросла в його душі. І знову праця, знову пошук.
Спить місто. Світиться вікно офісу, а на іншому кінці міста світяться вікна будинку, де не сплять дружина та мати. Вони чекають. Йде Ігор Андрійович. Дихає на повні груди, а в голові рояться думки та турботи, і найголовніша з них – турбота про людей…
Я пишаюся своїм родоводом понад усе на світі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Що я знаю про свій родовід