Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах!

Безсмертна спадщина Лесі Українки є дорогоцінним внеском у культурну спадщину не лише нашого народу, а всього прогресивного людства. Вона була спадкоємницею й продовжувачкою традицій національного генія українського народу Т. Шевченка, вогненного слова І. Франка.

Відомий український поет М. Рильський називав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».

Перші кроки в чарівний світ мистецтва письменниці були подібні весняному пробудженню після довгого зимового сну.

Уже в перших збірочках Леся Українка шукає свій естетичний ідеал. Яким повинен бути митець? Що принесе людям? Яке слово зронить? І тоді народжуються в творчій уяві вогнисті мечі, блискавиці, слово – криця, слово – «безжалісний меч».

Поетеса вболівала, що сама не може зі зброєю в руках стати до лав борців за краще майбутнє народу, тому весь вогонь свого серця вклала в слово – зброю:

Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Отже, служіння літератури рідному народові письменниця розуміла як участь у боротьбі. І поет повинен, у першу чергу, стати лицарем духу поневолених,

скривджених. У поемі «Давня казка» авторка підкреслює:

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Естетичний ідеал Дочки Прометея створювався на основі її політичних та філософських поглядів. Звідси – розуміння того, що поезія – активна сила, що неминуче допоможе знедоленим збороти тиранію, визначити місце людини у вирі переплетінь народних доль на історичних шляхах. Яскравим прикладом любові самої поетеси до народу, рідного краю є вірш «Сопіга зрет зрего!» (1890 рік).

Уже в цій поезії зачинається мотив, який пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відповідальність перед народом.

Леся Українка вбачала своїм обов’язком «сіять квіти на морозі», поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла, і не зійдуть квіти добра та щастя. Вона буде «на гору круту крем’яную» камінь важкий піднімати з усмішкою веселою на устах, буде шукати «зірку провідну, ясну владарку темних ночей». І все це заради щастя людей. Бо справжній митець повинен за всіляких обставин переживати і сум, і страждання, і радість разом із народом.

У вірші «Поет під час облоги» майстерно змальовано образ поета-співця, який під час облоги ворогом міста свідомо поділяє долю співвітчизників. Вислів «поет не боїться від ворога смерті, бо вільная пісня не може умерти»,- однаково належить і авторці, і її героєві. Твори митця подібно до життя, мають бути всеосяжними, різноманітними.

Особливо в неволі, в рідному краї, його спів повинен будити від сну, служити загальнонародній боротьбі за свободу. Леся Українка щиро повірила в силу слова, й ця віра окриляла, надавала сили до життя. Зірка таланту її засвітилася в країні поезії, де переплелися й горе, й усміх, спів і ридання.

У творі «Як я люблю оці години праці…» показано, якою виснажливою є робота розуму й серця справжнього митця, що з кожним рядком наче віддає часточку душі іншим. Але думка, що праця, мистецький хист, а отже, й життя буде принесено на олтар вітчизни, знову й знову примушує братися за перо.

Такою була геніальна українська письменниця Леся Українка – вічна легенда могутності й мудрості, ніжності й титанічної незламності. Вона своїм життям та творчістю підняла на височінь ідею служіння митця народові.






Без дружби життя не повноцінне.
Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах!