Ми завжди і невиправно хочемо вірити у диво. Хочемо бачити людей і обставини кращими, ніж вони є насправді. Якщо є необхідність заперечити це, спробуймо втекти від сентименталізму “Наталки Полтавки”. Уявімо собі, що возний – зовсім не такий комічний персонаж, яким він є у п’єсі. Даймо йому при сірій і миршавій зовнішності інше поводження. Отож, він не співатиме недолугих куплетів і не клеїтиме дурня. Одного разу побачивши Наталку, він справді захоче прикрасити нею своє життя. І піде до шинку з виборним, і йому вистачить глузду запропонувати
тому яку-небудь прийнятну угоду за сприяння у сватанні до Наталки. А ще уявімо собі, що Наталка, прочекавши Петра надто довго, зневірилася у його почутті до неї, а ще й до того надто болісно роздумує на задану матір’ю тему: “Ми бідні тепер…” Якщо вона так вірить у правило “Знайся кінь з конем; а віл з волом”, то чи не сприйме вона своєї бідності, як обставини, що зробить шлюб з Наталкою нецікавим для Петра (адже раніше вони були багаті; хтозна, може, і це підігрівало інтерес хлопця до неї, попри замилування її красою та добрим серцем). Продовжимо фантазійні мандрівки. Припустімо, Петро ще має до неї
почуття і не тільки бажанням наймита-приймака влаштувати своє життя на краще продиктоване його прагнення до одруження з дівчиною. Але він приходить на околицю Полтави – і чує про її весілля. Природна реакція: як же так? Вони були одне для одного такою втіхою, він задля неї покинув дім і пішов на заробітчанство – а вона спокусилася якимось підстаркуватим підпанком, не дочекалася. Молоді роки закушують вудила і підказують: геть від цієї спритниці! А на додачу – трапляється бурлака Микола, який для свого безталанного життя не знаходить іншої розваги, ніж через заздрість псувати існування комусь більш успішному. І тому, замість похвалити Наталчині чесноти, він оббріхує її, виставивши її згоду вийти за возного як прагнення доскочити до “панства”, як абсолютну байдужість до колишніх стосунків з Петром, як чистий розрахунок. Можна уявляти собі ще багато жахів. Микола може заприсягтися, що Наталка прокляла Петра прилюдно і переконана в тому, що надійність возного переважить усі сердечні пориви Петра, колишнього закоханого хлопчиська. А Петро може повірити – і, напившись десь у шинку на зароблені гроші, влаштувати бійку на Наталчиному весіллі, накричавши їй купу образливих речей. Після того Наталка могла би зомліти від безчестя і сорому, а то й наробити ще більш непоправних вчинків. Врешті, возний разом із виборним могли би віддати Петра до суду… І так далі, і таке інше. Але Наталка любить Петра – і тільки від безнадії та задля материного спокою дає згоду на одруження з возним. Петро ж після довгих років розлуки, заробітчанства вертається до своєї єдиної у світі коханої – і готовий віддати все зароблене, до копійки, на її посаг. Микола, з його веселою та благородною вдачею, цілком на стороні молодої пари. Виборний спромагається на об’єктивність (“Добра дівка Наталка”, “Шкода Петра”). Возний, який безсумнівно програє Петрові в усьому, раптом виявляє себе доброю, мудрою, шляхетною людиною – і поступається своїм блаженством задля Наталки і Петра. М’якне серце Наталчиної матері. Молодята щасливі. Музики можуть грати марш. Фінал приємний і довгоочікуваний. Тим і цікавий сентименталізм як літературний напрямок, що в його межах святкує перемогу “розумне, добре, вічне”. Люди не вміють чинити нічого поганого, бо вони позначені мудрістю, красою, добром. Цей погляд на життя заколисує та гіпнотизує, бо дійсність буває набагато суворіша, потворніша, болючіша. Але саме в такому підході до справи – цілющий вплив лагідної та музичної, грайливої, дотепної та сентиментальної п’єси Івана Котляревського “Наталка Полтавка”, яка не перестає тішити нас донині.
