Перш ніж писати цей твір, я запитав своїх батьків та однокласників, яку роль, на їх думку, відіграють картини природи у художніх творах. І почув багато різних відповідей, проте більшість з них зводилася до того, що природа здебільшого є тільки мальовничим тлом, на якому відбувається дія, іноді вона може бути суголосна настроєві персонажів або, навпаки, контрастувати з ним. Але від жодної людини я не почув думки, що природа, земля може бути центральним образом художнього твору… Чесно кажучи, до прочитання “Слова о полку Ігоревім” я й сам
не міг собі уявити такого. Але після того, як я познайомився з цим прекрасним величним твором, я усвідомив, що Руська земля, руська природа є центральним образом цього твору, і двох думок, як на-мене, тут бути не може.
Спробую обгрунтувати свою позицію. Усі персонажі твору діють фактично саме заради щастя Руської землі: Ігор йде в похід, аби боронити свою землю. Чекаючи на свого лада, Ярославна Переймається не тільки його особистою долею, але й долею війська, долею народу, знову ж таки – долею своєї Батьківщини.
Але найбільше мене вразило те, що під пером талановитого автора “Слова…” Руська земля оживає.
Птахи, тварини та рослини допомагають Ігореві під час його повернення додому і перешкоджають ворогам. Сама природа ніби розуміє усе, що відбувається. Складається враження, що і природа переймається долею народу, долею війська Ігоря. На початку цього абзацу я написав, що Руська земля оживає під пером автора… Аж тільки зараз перечитав це речення і глибоко замислився. Я, здається, зрозумів свою помилку. Руська земля не “оживає під пером”, бо вона і є живою. Вона, її природа має свою власну душу, і це не метафора, а дійсність. Ми знаємо, що наші далекі пращури і після прийняття християнства зберігали окремі елементи язичницької віри, зокрема це відбивалось в Одухотворенні природи, у вірі в те, що кожен її елемент має свою живу душу. Духи природи “мешкали” усюди у вигляді казкових істот: водяників, лісовиків, мавок. Звісно, існування цих істот – фантазія, але за цією фантазією, вигадкою криється, як це часто буває, досить схожа на вигадку правда. Схожа на вигадку… Але правда. Виїжджаючи з душного міста на природу, я кожного разу упевнююся в цьому: наша природа дійсно має свою душу. І наші пращури мали великий талант, який ми, на жаль, поступово втрачаємо. Вони вміли бачити цю душу і спілкуватися з нею, тоді як ми, дещо засліплені сучасною цивілізацією, цей священний зв’язок поступово втрачаємо…
Руська земля є центральним образом “Слова…”. Так само, як природа лежить в основі людського життя. Бо людина є дитям природи, навіки із нею пов’язана… І дуже шкода, коли людина цей зв’язок втрачає!
