Розкриття й опис образів у порівнянні: Давидов і Разметнов
Роман М. А. Шолохова “Піднята цілина” – це натхненне оповідання закоханого в людей людини про боротьбу за твердження нового в житті. Давидов, путиловский робітник, балтійський моряк, спрямований партією будувати нове життя в селі. У хуторі Гремячий Балка він збирає навколо себе все краще, все передове. З першої зустрічі в ньому відчувається більша внутрішня зібраність, у ньому відчувається сила. Джерело його сили – усвідомлення необхідності для народу країни тої справи, заради якого сюди послала його партія; у його зв’язку з масою.
Правда, початків було й він покрикувати на козачків, але в нього досить сил, щоб взяти “себе за шиворот” і визнати свої помилки. Народ цінує, коли до нього йдуть із відкритою душею, і відплачує за щиросердечне тепло. До Давидова тягнеться людина чистого серця – Кіндрат Майданников. Відкрився йому й Іван Аржанов – той, що “з дитинства заліз у свою раковину й стулки захлопнув”. Люди бачать у Давидові
Письменник не нав’язує нам своєї думки, він ліпить своїх героїв і нам відкриваються їхні якості, їхня краса в діях, думках, учинках
Так ми знайомимося й з Андрієм Разметновим. Довіра до людини – у самому щиросердечному складі Разметнова. Це чистий і щиро віддана людина. Але він недостатньо грамотний і погано раз бирается в складних процесах класової боротьби. Але головне, що ріднить його з Давидовим, це людяність. Повну чашу горя довелося випити йому в громадянську війну – поглумилися белоказаки над його дружиною, незабаром за нею вмер і його син. Але Андрій, пройшовши через неймовірні страждання, не озлобився серцем, не втратив доброти, чуйності. Пісня любові відгукнулася в серце Разметнова. Любов до загиблої дружини, що вмер синові проніс Разметнов через все своє життя. У подвигу вічної любові й розкривається більш повно весь Разметнов.
Знаходить у собі сили Семен Давидов, щоб видертися, побороти свою слабість, порвати з Лушкой. І якщо зв’язок з Лушкой принижувала Давидова, то любов Вари піднімала. Ця прекрасна дівоча любов протистоїть цинічному, розважливому почуттю Лушки. Багато загального в цих людях, які зустрілися в донському хуторі Гремячем, але ще більше їх ріднять внутрішня краса, чистота їхніх почуттів і вірність
Пам’ятаю, у статті В. Марченко “Хліб наш насущний” (“Літературна Росія”, жовтень 1990 року) прочитала: “Сталінська колективізація… стараннями вождів революції перетворила російського (і не тільки російського) селянина в батрака, відчуженого від землі, позбавленого традицій, мудрого збагнення селянского буття… Жодне суспільство у всій світовій історії, жодне держава не дозволяла собі розкоші так ненавидіти своє селянство, як наше…” Жорстокі, але справедливі слова. Подібні ним всі частіше чуються із трибун, звучать у різних виступах і доповідях
Так, “великий перелом” у селі, “революція зверху” виявилися непотрібними, руйнівними, ведучими в тупик. Причини трагедії і її винуватців в основному відомі, хоча історикам має бути ще дуже багато роботи. Але більшість людей черпають своє подання про ту або іншу епоху не із праць учених, а з художньої літератури. І наші нащадки про час колективізації будуть судити по романах і повістям
Але ж більше яскравого добутку про тім часі, чим “Піднята цілина”, поки не створено. Недарма публіцисти, говорячи про період колективізації, часто беруть приклади із Шолохова. Роман цей, як би про нього не судити, міцно й назавжди ввійшов у золотий фонд російської літератури. Про епоху колективізації писали багато хто. Чому ж забуті “Бруски” Ф. Панфьорова, “Постоли” П. Замойского й інші добутки, а шолоховский роман живе?
У добутку багато достоїнств. Воно написано мовою майстра, книга повна непідробленого гумору, прекрасних описів природи, легко читається. Превосходно описаний козачий побут, точно і яскраво відтворені мова й напрям думок козаків. Уважно читаючи книгу, порівнюючи її з тими фактами, які стали відомі, із сучасними добутками про село 20- 30-х років В. Белова, Б. Можаева, А. Антонова й інших, ми побачимо, що Шолохов блискуче відбив епоху. Сумніви й коливання селян, масовий забій худоби, примус козаків за допомогою пістолета, повна сваволя при розкуркулюванні середняків, розгубленість начальства після виходу лицемірної статті Сталіна “Запаморочення від успіхів” зображені письменником яскраво, опукло, прав диво. Але, говорячи про книгу й про відношення до неї, увесь час випробовуєш якусь подвійність. Адже поряд із правдою Шолохов допускає і її перекручування на догоду політичним вимогам. Багато місця у романі відведено тому, як колишній білогвардієць створює таємну організацію “Сполучник звільнення Дону”, щоб скинути радянську владу. Відомо, що ці організації видумувалися Сталіним і його оточенням, щоб виправдати сваволя й репресії
А вбивство Давидова й Нагульнова? Історики давно довели, що оповідання про жахи “кулацкого терору” служили прикриттям терору проти селян. А пограбованими й озлобленими селянами вбито керівників у багато разів менше, чим знищено голів колгоспів самою владою. І, проте, я думаю, що Шолохов, як і багато наших діячів культури того часу, чесно вірив, що країна будує прекрасне майбутнє. Юність, його пройшла у вогні громадянської війни й наступних сутичок. Можливо, тому насильство не здавалося йому настільки жахливим, як нам. Відомо, що Михайло Олександрович сам багато займався створенням колгоспів, боровся з недоліками, помилками й перегинами в колгоспному русі на Доні, обгороджував багатьох чесних комуністів, радянських працівників, рядових трудівників від необгрунтованих репресій. Імовірно, йому здавалося, що ці труднощі й перегини можна перебороти, що в житті селян дійсно наступлять щасливі дні. У другій частині “Піднятої цілини”, створеної через 20 років, відчувається, що автор пише вже без колишнього запалу й оптимізму
Мені особисто роман “Піднята цілина” подобається. Я від душі потішаюся над витівками й оповіданнями діда Щукаря, переживаю разом з Кіндратом Майданниковим і іншими козаками, коли вони “зі сльозою й кров’ю” рвуть “пуповину”, що з’єднує… із власністю, з биками, з рідним паєм землі. Я регочу над тим, як Макар Нагульнов вивчає англійську мову, слухає по ночах півнів. Я жалую Давидова, що мучається тому, що не може порвати з Лушкой, і любуюся Варей Харламовой і її чистим почуттям до Давидова. Мені до сліз шкода красеня Тимофія Рваного. Теперішнє, соковите життя з’являється у романі. Але щось заважає обмежитися у висновках. Немає в цьому добутку чогось такого, що завжди відрізняло російську літературу. Видимо, тут бракує гуманізму. Адже майже у всіх сценах, у яких описується сваволя, автор як би мовчачи співчуває гвалтівникам
Доля “Піднятої цілини” доводить ще раз, що не можна служити ідеї, що призиває будувати щастя за допомогою жорстокості. Письменник – насамперед людинолюбець, а вже потім політик. Шолохов, виконуючи сталінське замовлення, як би виправдував своїм талантом ті нечувані наруги й беззаконня, які творили над селянством. До героїв роману відношення також суперечливе. Особливо це стосується Давидова й Нагульнова. Колишній балтійський матрос, слюсар Краснопутиловского заводу підкуповує своєю силою, чесністю, умінням зрозуміти й визнати помилки, відсутністю зазнайства. Ми співчуваємо йому, коли він, надриваючись, оре свою десятину. Але ми не можемо не дивуватися легкості, з якої цей городянин береться судити про сільське господарство. Нас відштовхує його відношення до кулаків. Жодного разу його не відвідує думка, що це, насамперед, люди, що мають таке ж право на щастя, життя й волю, як він сам! Після розмови із секретарем райкому Давидов міркує: “Чому його не можна до нігтя?.. Ні, братишка, вибач! Через твою терпимість віри ти й розпустив кулака… з коренем його як шкідника”.
Макар Нагульнов до мозку костей відданий ідеї світової революції. Це людина, якій особисто нічого не треба, аскет, що живе заради вищих інтересів. Але страшно стає, коли читаєш його визнання: ” Ле-Е-Шь? Так я… тисячі становил зараз дідів, детишков, бабів… Так скажи мені, що їх треба в розпил… Для революції треба… Я їх з кулемета…” чи Не такі, як Нагульнов, з легким серцем “заради революції” і знищували тисячі ні в чому не винних людей? Макар адже не тільки говорить. Він не замислюється, коли доводиться застосовувати силу, щоб змусити козаків здати хліб…
Немає! До теперішнього, щасливого життя піднімає людей не сила, не примус. Людина повинен відчути, що він хазяїн своєї долі, а не винтик у величезній державній машині. Людина хоче бути хазяїном над землею не в пісні, а на своєму, нехай невеликому, ділянці. Він повинен є хліб, вирощений на його землі і його руках, а не “відпущений” владою. Сьогодні вже прийняті закони, що відроджують селянство. Сьогодні почалося відродження козацтва. Роман “Піднята цілина” – видатний добуток, незважаючи на всі недоліки. Він завжди залишиться пам’ятником життя козацтва, історичним свідченням про важку епоху, нагадуванням про те, що не можна будувати світле майбутнє на насильстві
(1 votes, average: 5,00 out of 5)