Роман Олеся Гончара “Людина й зброя”
Роман Олеся Гончара “Людина й зброя” – добуток, в якому розповідається про Велику Вітчизняну війну, але спрямовано воно проти війн, проти безглуздої загибелі кращого, що є на світі, – людини. Ця ідея виражена в останніх рядках роману: “Навіть гинучи, будемо твердо вірити, що після нас стане інакше й все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі!” Як всім учасникам війни – цієї й всіх попередніх, – хотілося вірити, що вона остання, що
Герої роману – студенти-добровольці Колосковский, Степура, Лагутин, комісар
Головний герой роману – Богдан Колосковский. Гарний юнак з фігурою спортсмена, відважний, що має найбільшу витримку, що допоможе пройти йому крізь багато труднощів. У Богдана своя трагедія – його батько був репресований. Богдан не визнає за батьком провини, він ніколи від нього не відречеться. Чере цього нього виключили з комсомолу. І от тепер, після оголошення надзвичайного стану, він хоче йти добровольцем на фронт, але комісія не бере його заяву. Він чує слова: “Іди, продовжуй учитися. Нам ти не потрібний”. Це крах для Богдана. Але один військовий, як би поверя в його бажання воювати, поверя в його силу, прийняв його заяву. І от Богдан зі своїми товаришами попадає в студбат, про яке усе ще почують. Перше своє завдання він виконав успішно. Відразу ж на фронті він виявив себе із кращої сторони, убивши німецького снайпера.
Друзі Колосковского – Степура й Духнович – борються теж дуже відважно. У першому ж бої вони всі одержали серйозні поранення, але зате вони змогли зупинити німецькі танки. Всіх трьох відправляють у госпіталь. Отут варто згадати ще про один студента, що спочатку викликав у мене тільки ворожість. Але війна міняє людей, вона торкнулася і його. Ще в Харкові Павлушенко ставився до Богдана, з недовірою через репресованого батька. Він усіляко показував своє несхвалення й ворожість до Колосков-скому. На дніпровській переправі, де Спартак Павлушенко й Богдан Колосковский боролися пліч-о-пліч, він ледь не загинув від бомби. У госпіталь Спартака привезли контуженим. Йому перекосило вилицю, а що ще гірше – він втратив дарунок мовлення. До таких випробувань він не був готовий. “Павлушенко дотепер легко все давалося в житті”. Після контузії він зміг багато чого усвідомити: як холодно й равнодушно звертався з товаришами і як був несправедливий до Богдана. У госпіталі він зустрів Духновича, але зла іронія долі не дозволила йому висловити його думки, попросити прощення. “Саме тепер, коли в серце з’явилося щось нове, людяне, тепле, чим він хотів би поділитися з товаришами, – саме тепер контузія позбавила його дарунка мовлення”. Щось нове з’явилося в житті Спартака – шахтерочка Наташа, що доглядала за ним. Він полюбив її всієї душою, і вона відповіла йому взаємністю.
Пізніше, у виздоровбате, де Богдан і Спартак зустрілися знову, вони подружилися. При прощанні Богдан крикнув Спартакові: “Прощай, друг!” Це значить дуже багато. Крім воєнних дій, чоловічої дружби, у романі також присутній тема любові. У кожного студента є кохана. Богдан любить студентку истфака Таню. Вона для нього – найдорожче, що тільки є в житті. Наприкінці роману є трохи глав, у яких Богдан подумки пише своїй Танюше: ” чиЧуєш ти мене, Таня? Як часто я стримував свої почуття до тебе, скупим був на пещення, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним”. Цій людині вкрай важко усвідомлювати, що він і його хлопці перебувають в оточенні й що напевно вони всі загинуть. У цих листах є такі слова, що якби не було цієї величезної любові, те, може бути, умерти було б легше. Адже себе він беріг тільки для неї. “Але це – хвилинне, цьому не вір. Любов надає мені сили, допомагає переносити всі”. Як йому, мабуть, боляче! Ні, не за себе, а за цього тендітного, ніжного чоловічка, що чекає його й сподівається на щасливе майбутнє.
Всі студенти загинули. Духнович підірвав себе, рятуючи своїх товаришів, Степуру втратили в бої, коли займали греблю. А Богдан? Йому, видимо, не призначено було вийти з оточення й зустрітися з Таней. Він умре з надією, що це все-таки остання війна. “Хто з нас загине в цих окруженческих степах? Може, усіх нас чекає за тим геть бугром смерть? Або не в одних ще будемо боях, і будемо пропадати без звістки, і будемо пити воду з боліт, і будемо гинути в концтаборах, залишаючись і там твоїми солдатами, Вітчизна”. Це не тільки слова Богдана. Це слова всіх бійців, які боролися за нашу Батьківщину.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)