Реферат на тему: “Жінки в житті Т. Г. Шевченка”
“Не весело на світі жить,
Коли нема кого любить”.
Т. Г. Шевченко
Історія нашого народу, нашої літератури зберегла для нащадків імена жінок, які в різний період полонили серце Великого Кобзаря. Ці жінки не завжди залишали слід у творчості поета, але ж при тому сказати, що світлі почуття до жінок, які зустрічалися на життєвому шляху Т. Шевченка, не відіграли значної ролі в його діяльності – це просто погрішити проти істини.
Першим великим почуттям поета було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Саме ця дівчина стала для
Наступне кохання Т. Шевченка – це почуття до вільної дівчини Дуні Гусиківської, чорнобрової красуні, яке розбилося об кріпацтво. А ось будучи вже студентом Петербурзької Академії мистецтв, поет захопився Амалією Клоберг, дівчиною, яка в учбовому закладі підробляла натурщицею. Її образ Т. Шевченко виписує в повісті “Художник”
Але це були захоплення самого Кобзаря. А ось Варвара Рєпніна, дочка відомого російського діяча, сама закохалася в поета і одна з перших відчула великий поетичний талант Т. Г. Шевченка. Вона першою, нехтуючи суспільними забобонами, назвала його генієм і сміливо простягла Шевченкові руку, навіть не дивлячись на те, що між ними лежала велика соціально безодня. Невідомо, чи відсутність справжнього почуття з боку поета, чи соціальна нерівність між ним і Варварою, стали перепоною на шляху до поєднання долі дівчини з долею Т. Шевченка. Розгадка цієї таємниці назавжди залишилася в їх серцях. Але вже те, що Т. Г. Шевченко присвятив В. Рєпніній поему “Тризна”, яку написав російською мовою, і подарував їй свій портрет, свідчить про глибоку симпатію до цієї дівчини. З часом Варвара стала близьким другом поета, його сумлінням і майже його сестрою.
Іншій жінці – “Ганні вродливій”, як називав Т. Шевченко дружину полковника П. Закревського, власника селища Березова Рудка, розташованого на Полтавщині, поет подарував свою поему “Слепая” а також присвятив свої поезії “Г. З” і “Якби зустрілися ми знову…”. У цих творах, надиханих почуттями, які Шевченко відчував до Ганни, навіть на поверхні можна побачити щедрість серця Кобзаря, шляхетність і відвертість поета, а також першу справжню зрілість майбутнього великого майстра поетичного слова. У рядках, які він присвятив своєму “єдиному великому коханню”, звучить неприкритий біль самотності, попри який серце поета зберегло велике нерозділене почуття до “свята чорнобривого”, на превеликий жаль, – до заміжньої жінки.
Під час першої подорожі до України Т. Шевченку дуже сподобалася донька священика Григорія Кошиці – батька Феодосія. Дівчина жила в той час разом зі своєю родиною в селі Кирилівці. На храмове свято поет приїжджає свататися, але чомусь він не подобається батькам дівчини і отримує гарбуза. Невідомо, як ця подія відобразилася на почуттях Т. Шевченка, а ось попівна не наважилася протестувати і йти проти батьків. Невдовзі дівчина збожеволіла і в 1884 році померла.
А ось у далекому засланні підтримати всім серцем Т. Г. Шевченка змогла дружина коменданта Новопетрівського укріплення Агата Омелянівна Ускова. В одному з листів до свого знайомого Б. Залеського, написаному 10 лютого 1855 року поет написав: “Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей”. Нажаль, місцеві пліткарі своїми пересудами порушили ці безпосередні взаємовідносини, але й потім Т. Шевченко і А. Ускова довго підтримували дружні стосунки.
Після того, що пережив Т. Г. Шевченко у засланні, почуття самотності ще більше заполонило страждаючу душу поета, і він остаточно будь за що вирішив одружитися. По дорозі із Москви до Петербурга Т. Шевченко змушений був на деякий час зупинитися у Нижньому Новгороді. Там поет швидко знайомиться з місцевим суспільством, де помічає молоду і дуже вродливу шістнадцятирічну актрису Катрусю Піунову. Без тями закохавшись, поет просить батьків віддати за нього їх дочку, але знову отримує відмову, яку рідні Катрусі мотивують тим, що вона ще дитина, а поет годиться їй в батьки. Змучений невдачами у спробах створити сім’ю, поет все ж таки мріє знайти пару для себе. Саме тому сторінки його останніх романів та рядки його поезій того періоду читати сумно і боляче.
Як кажуть, любов сліпа. І генії в цьому відношенні не є винятком, бо вони такі ж самі люди, як і всі інші, як і всі інші вони підвладні цій хворобі. Прикладом цього може служити останнє почуття, яке спалахнуло в серці Т. Г. Шевченка – кохання до Ликери Полусмакової, колишньої кріпачки і наймички. Сучасники Кобзаря, які в той час знаходилися поряд з поетом, досить скептично ставилися до цієї жінки. Але для Шевченка Ликера була останньою соломинкою, останнім шансом врятуватися від самотності, останньою надією на створення маленького сімейного раю. Поет запропонував дівчині одружитися і переїхати до України. Він сподівався, що поруч з нею йому буде легше пережити всі негаразди, йому вдасться знайти своє щастя у “хатині тихій і веселій”, бо неодмінною умовою сімейної благодаті Т. Шевченко вважав ідилію між подружжям, ідилію у власній домівці. Але й тут не судилося поетові здобути свого щастя – Ликера йому відмовляє і через деякий час виходить заміж за перукаря Яковлєва.
До кінця життя серце Т. Шевченка переповнюють розпач, біль та безнадія від усвідомлення всепоглинаючої, дуже страшної самотності. У поетичних рядках пізньої творчості Кобзаря спочатку відчуваються радість кохання, а потім невимовний душевний біль і повний крах надій. Його любовні поезії надзвичайно сумні, а подекуди навіть трагічні, як і сама доля поета. Але можна з впевненістю стверджувати, що саме завдяки жінкам навіки залишається з нами той, “хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне слово во віки і віки…”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)