Проблеми, порушені в “Трьох хвилинах”
У серпні 1905 року Леся Українка закінчує розпочатий раніше діалог “Три хвилини”. У листі від 3 червня 1905 року вона писала до О. Кобилянської: “Хтось не скінчив листа, раптом узявся до писання давно початої поеми драматичної з часів французької революції” ‘. Оскільки проблеми, порушені в “Трьох хвилинах”, тотожні з деякими проблемами “Заміток з приводу статті “Політика і етика”, початок роботи над твором слід віднести до 1903 року. У згаданому листі Леся Українка писала: “Хтось поему викінчив”. Отже, первісного закінченого
“Три хвилини” – філософський твір, побудований на зіткненні двох протилежних світоглядів, які з розвитком дії зазнають змін. Він становить значний інтерес для розуміння тих ідей, які бентежили думки поетеси в дні народного повстання. У творі поставлено питання про терор, як засіб політичної боротьби, про роль ідей у розвитку суспільства, про зв’язок між ідеєю і активною політичною боротьбою.
Задумом та ідеями діалог “Три хвилини” тісно зв’язаний з “Замітками з приводу
Діалог розбито на три епізоди, дія яких відбувається напередодні якобінської диктатури, в часи диктатури і після неї. Для Лесі Українки французька революція 1789-1794 років була насамперед революцією буржуазною; їй вона протиставляє Паризьку Комуну 1871 року. Те, що Леся Українка віддала свої симпатії Паризькій Комуні і пов’язала з нею свої ідеали, є великою історичною заслугою письменниці. Однак недостатнє сприйняття нею загальнонародного характеру французької буржуазної революції 1789-1794 років у дні її найвищого піднесення зумовило слабкість ряду творів, написаних на цю тему. Це стосується й діалога “Три хвилини”.
У творі діють два персонажі: Монтаньяр і Жірондист. Було б помилкою вважати їх історично вірогідними виразниками ідей своїх партій. Монтаньярами, або якобінцями, звали представників буржуазної революційно-демократичної партії депутатів Конвенту в період французької буржуазної революції кінця XVІІІ ст.; жирондистами – представників партії, яка виражала інтереси великої торговельної і промислової буржуазії, головним чином провінціальної. У діалозі Лесі Українки “Три хвилини” йдеться про два світогляди, ЯКІ відтворюють позиції цих партій лише в окремих, часткових їх проявах.
У першому епізоді твору Монтаньяр висловлює свою зненависть до “великопанських мрій” Жірондиста і до його непереможного прагнення слави, жадоби стати героєм історії. Жірон-дисти йдуть на зраду революції, “аби на титул Брутів заслужити”. Для Монтаньяра жірондисти, вчорашнє велике панство, і є “те кодло”, з якого виходять цезарі, тому Монтаньяр говорить:
Хто хоче буть республіканцем добрим, хай гострить меч на Брута перш за все.
Жірондист виявляє себе оборонцем абстрактної ідеї, за якою ховається жадоба влади й слави. Він говорить, що всі негідні вчинки цезарів викупляться, змиються кров’ю, яку пролив Брут, тобто, що мученицька смерть Цезаря створила навколо нього ореол героїзму, ореол борця.
Другий епізод розгортається в тюрмі Копсьєржері. Тепер становище антагоністів нерівне: Монтаньяр став тюремником, Жірондист – ув’язненим. Жірондист розвиває далі думку про безсмертя ідеї, яка переживе її творця. Монтаньяр вважає, що ідея помирає разом з людиною. В його поглядах – відблиск ідей вульгарного механістичного матеріалізму: ідея не живе більше, ніж одне людське покоління. Однак Монтаньярові не можна відмовити в справедливості там, де він критикує християнство:
Не зогнив ще хрест
Після розп’ятих, як уже в ідею
Гнилизна кинулась і ті “церкви”,
Мов плями цвілі на сирій будові
Повстали на будові християнській.
Ф. Енгельс у своїй праці “Свято народів у Лондоні” відтворює погляд найпередовіших англійських робітників на монтанья-рів і жірондистів: “Маса Гори складалася з розбійників, які думали тільки про те, щоб захопити в спої руки здобич революції, і нітрохи не турбувались про народ, який своїми трудами, стражданнями і мужністю довів цю революцію до кінця. Ці шкурники, які деякий час говорили ОДНІЄЮ мовою з друзями рівності і боролися проти конституціоналістів і? Кіронди, показали своє справжнє обличчя запеклих ворогів рівності, які тільки прийшли до влади” . Що стосується жірондистів, то вони “хитались між королівською пладою і демократією; вони марно намагалися, вдаючись до компромісу, обманути вічну справедливість. Вони впали, і їх падіння було заслужене. Люди залізної енергії роздавили їх, народ змів їх з свого шляху”
Для Лесі Українки і Монтаньяр, і Жірондист є представниками сил буржуазної революції, їх суперечка визначає дві внутрішні лінії боротьби панівних верств за владу. Монтаньяр для неї – буржуа, вчорашній купець, крамар, що рветься, як і весь його клас, до політичної влади. Його успіхи не дають спокою Жірондистові, який зрікається титулів і привілеїв теж заради слави і влади.
Засуджуючи окремі сторони французької буржуазної революції кінця XVІІІ ст. (терор, який знищив, за висловом Лесі Українки, “більше невинних і світлих розумів”, ніж ворогів революції), поетеса виводить обидва образи речниками двох філософських систем, неприйнятних для неї.
Питання про те, що фізична страта противника зрештою звеличує його в очах сучасників і нащадків, займає в творі багато місця. Воно щільно пов’язане з запереченням терору в умовах перемоги однієї партії над другою. В “Замітках з приводу статті “Політика і етика”, обстоюючи свій погляд на терор, Леся Українка писала про якобінську революцію 1793 року та жірон-дистську 1794 року: “…обидві революції (акція і реакція) були схиблені, бо обидві дегенерували в терор.., термін Іеггеиг перейшов у всі європейські мови для означення дегенеративної форми революції, і всі його вживають в такому значенні” 3. Невірно було б думати, що Леся Українка, засуджуючи терор, відкидає потребу в збройній боротьбі взагалі. Ні, вона обстоює боротьбу, а не розправу з беззбройним, знешкодженим. У зв’язку з цим поетеса виступила проти гільйотинування: “Гільйотиною боротись фізично неможливо, бо що зветься принаймні в практичному житті боротьбою? Конфлікт дпох активних сил. Одна може бути слабшою, менше активною, друга міцнішою, більше активною, але з того моменту, як одна стає зовсім па^ сивною, боротьба кінчається і дає місце єдиній, нічим не стриманій акції одної переможної сили” і далі: “…гільйотиною не можна боротись так, як словом на трибуні (де й противник може мати слово), шаблею чи багнетом на побойовищі, де й противник має зброю, а можна тільки так, як шибеницею екзекуту-вати вже не противника, а подоланого. Гільйотинувати його в партійній боротьбі – се все одно, що убити (повісити чи розстріляти) військового бранця на війні” .
Леся Українка заперечує нечесні способи боротьби, але не заперечує потреби в покаранні ворогів народу за їх злочин.
Характерно, що Моитапьяр доходить до усвідомлення марності терору. Його думка про потребу гострити меч на Брута дістає несподіваний поворот. Брут своїм самогубством після поразки в битві при Філіппах зрівнявся з Цезарем, бо
…й з Брута все болото обмила кров, пролита при Філіппах.
Провин у Брута було не менше, ніж у Цезаря й інших, у вбивстві яких звеличувалися потім подібні до Брута “герої”. Надуживання терором, гільйотиною може обернутися проти самих якобінців, бо, страчуючи одного за одним жірондистів, якобінці створюють їм незаслужений ореол мучеників.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)