Про питання “християнського атеїзму” Т. Г. Шевченка
Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем в царстві людської культури…Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віру в бога у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все
ПРИСВЯТА
І. Я. Франко
Такі слова присвятив І. Франко великому українському Генію слова, життя і творчість якого досліджують і будуть досліджувати всі, кому небайдужа доля і історія українського народу. Його творчість багатогранна і бездонна, так само, як і його невмирущий талант, що вже більше 150 років є негаснучим символом України. Багато аспектів життя і творчості Тараса Шевченка за часів радянської влади трактувались однозначно з матеріалістично-революційного боку, а те, що не підпадало під таке трактування – просто
Звичайно диму без вогню не буває. В моменти тяжких душевних переживань і поневірянь Тарас писав, ба краще, випалював, у своїм серці слова невіри. “Християнський атеїзм”, саме ці взаємовиключні слова якнайкраще характеризують систему релігійних поглядів Т. Г. Шевченка. Для розуміння цього суперечливого явища, недостатньо однобічного дослідження життя і творчості Шевченка.
Його коріння сховане у недрах народної підсвідомості і насамперед у національних особливостях релігійного світобачення українців.
Українці загалом і переважно двовірні. Це виявляється у вшануванні ними християнських святих і в їхньому поклонінні водночас уособленим силам природи, в синкретизмі обрядової практики. Позаяк християнство по суті не дало нашим предкам свого розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища. Господарської діяльності, то народ сприймав його (християнство) через культ традиційних божеств з тими самими функціями, але з новими християнськими іменами.
Для українців характерним є переплітання язичницьких традицій з християнською релігійністю. Зокрема здавна зберігся “культ предків”, який перейшов вшанування традиційного дідуха, на свято Різдва Христового, крім цього, у деякій мірі, можна стверджувати, що для української національно-релігійної свідомості характерний своєрідний тотемізм. Українці поклоняються національним тотемам, мають особливо шанобливе ставлення до: “калини”, “верби”, “тополі”, “ластівки”, “лелеки”, які є символами України. Шевченко часто звертається до них у своїй творчості не тільки поетичній (“Сон”, “Тополя”, “Зацвіла в долині”, “Тече вода з-під явора”), але й в художній.
Українська релігійність має обрядовий характер. незважаючи на прагнення церкви перенести всі обряди у свої стіни. Останні все ж таки залишаються сімейною реліквією. Хоча більшість обрядів збереглися з язичницьких часів. Вони стали невід’ємною частиною християнських звичаїв, надаючи їм особливого колориту. Без них релігійність вважається невиповненою і незначущою.
З творчості Шевченка можна зробити висновок про його обізнаність з українськими обрядовими традиціями. У поезіях часто зустрічаються елементи та учасники весільного обряду: старости, бояри, вишиті рушники. Особливо детально весілля описується в “Наймичці”, в “Катерині” воно згадується з іронією:
-Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара
Де світилки з друженьками
Старости, бояри?
А у “Наймичці” читаємо:
…Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люди з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Крім того у Шевченка є офорт “Старости” 1844 рік.
В тій же “Катерині” можемо знайти деякий опис похоронної традиції, коли стара мати звертається до Катерини:
Хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Споминати буде?
У Т. Г. Шевченка є вірш “Тризна”, який повністю відображає язичницьку похорону традицію. Що залишається незмінною і сьогодні. Він навіть зберігає старослов’янську назву поминок – тризна. Дванадцять друзів постановили собі, що будуть кожного року справляти тризну в день смерті їхнього друга:
Согласьем общим положили,
Чтоб каждый год был стол накрыт
В день смерти друга; чтоб забыт
Не мог быть друг их за могилой.
И всякий год они сходились
В день смерти друга поминать.
Взагалі тема смерті для Тараса Шевченка одна з найпопулярніших. Якщо людина (герой Шевченка) вмирає своєю смертю, то на могилі хлопця садять явір чи ярину, а над дівчиною “червону калину” (“Причинна”, “Тополя”, “Думка”), а якщо вмирають не своєю вона (він) стає. За народним віруванням, – “живим мерцем”. Це можна побачити у віршах “Утоплениця”, “Титарівна”, “Русалка” та ін.
Шевченко у своєму “Щоденнику” згадує про обряд похоронну самовбивці:
“За моей памяти в Малороссии на могилах самоубийц совершался обряд истинно христианский, который наши высшие просвещенные пастыри, как обряд языческий повели уничтожить
В Малороссии самоубийц хоронили в поле, но непременно на перекрёстной дороге. В продолжении года идущий и едущий мимо несчастного покойника должен был что-нибудь бросить на его могилу. Хоть рукав рубашки оторвать и бросить, если не случилось чего другого. По истечении года, в день его смерти. А более в зелёную субботу (накануне тройцина дня), сжигают накопившийся хлам как очистительную жертву. Служат панихиду и ставят крест на могиле несчастного”.
Ще однією особливістю української релігійності – слід вважати кординалізм. Це означає, що сприйняття Бога і релігії, як таких, базується не на раціоналістичному, а на чуттєво-емоційному світогляді (через серце).
Віра для українців – це насамперед виявлення свого ставлення до Бога, до себе і оточуючого світу, тобто для українців віра не тільки не сліпа, але й об’єктивно залежить від багатьох чинників. Бог сприймається як справедливий заступник, чоловіколюбець. В розумінні українця між Богом і людьми існує надзвичайна інтимна близькість, і завдяки їй він можедозволити собі певні “вольнощі” по відношенню до Бога. Це пов’язано з тим, що християнська релігія не змогла стати над українським світоглядом, оскільки у них на час впровадження християнства вже були установлені свої вірування, традиції, звичаї, які християнство об’єктивно не змогло витіснити.
Отже саме існування такої близькості давало деяке право на не задоволення. У Шевченка можна знайти саме такі закиди Богові, у яких він виражає своє незадоволення від не відповідності реального життя ідеалу справедливості, який мав би втілювати Господь Бог. Не задоволення більш характерне для раннього періоду творчості Шевченка. Періоду пошуку самого себе і пізнання оточуючого світу.
Вже у першому вірші “Причинна” знаходимо такі слова:
Така її доля… О боже мій милий!
За що ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?… Прости сироту.
Дівчина-сирота, чекає хлопця козака, який вже рік, як пішов і не вертається. Вона сумує і плаче, а автор за її сльози докоряє Господу.
У вірші “Сон” читаємо наступне:
…Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падете
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! Немає!
Саме ці слова радянська критика виносила як програмні у атеїстичних поглядах Т. Шевченка, бо сам Шевченко в них, нібито, відцурається від Господа. Насправді, цей уривок це логічне продовження роздумів Шевченка про те, що на світі робиться :один мурує, інший руйнує; один свата обирає, інший гострить ніж на брата, ще один запустить пазурі в печінки, другий розкрадає і мучить своє ж “отечество”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)