Приклад твору: Історична тема в літературі
Тема Великої Вітчизняної війни, на мій погляд, залишається однієї з ведучих тим нашої літератури. Кращі письменники по-новому намагаються переосмислити й зрозуміти події тих грізних років, більш точно відбити психологію людей, які своєю самовідданістю, героїзмом і мужністю врятували світ від фашизму.
Ю. Друніна говорила: “Пишу про це тому, що не можу не писати. Пам’ять серця… І ще: хіба оповідання про війну не заклик до миру?” Зовсім недавно, 9 травня цього року, наш народ відзначав велике свято – 65 річчя Перемоги. На площах столиці
У спогадах ми тужити не будемо. Навіщо туманити смутком ясність днів? Своє століття ми прожили як люди і для людей, – так писав загиблий в 1944 році при прориві блокади Ленінграда двадцятип’ятилітній поет Георгій Суворов.
Одна з героїчних
Люди не думають про смерть, у них одна мета: зупинити ревучі танки, не пустити, винищити. Таким чином, Ю. Бондарєв передає, у яких труднощах народжувалася перемога.
Її ковали й командуючий армією генерал Бессонов, і член Воєнної ради Веснин, і командир дивізії Деєв, і начальник контррозвідки Осик, і інші разом із солдатами, що захищали нашу Батьківщину. Безсмертний подвиг солдатів, що захищали Сталінград. Розуміючи, яке значення має місто для нашої країни, генерал Бессонов віддає наказ: “Стояти й про смерті забути. Боротися до останнього патрона, до останньої краплі крові!” І солдати виконали наказ. Живі залишилися тільки чотири артилеристи й два кулеметники. Бессонов, обходячи позиції після бою, плакав, не соромлячись своїх сліз, плакав тому, що радянські воїни вистояли, перемогли, не пустили фашистські танки в Сталінград, того, що вони виконали наказ, хоча й загинули самі.
Ще один російський письменник зобразив подію під Сталінградом. Це Віктор Некрасов, Зупинюся на його повісті “В окопах Сталінграда”. Цей письменник, учасник війни, на мій погляд, відтворить найбільш правдиву й достовірну картину подій Сталінградської битви. Він писав про це просто, як у житті. Ця повість про простих солдатів, про молодого лейтенанта. У повісті немає генералів і політпрацівників. Автор просто й лаконічно розповідає про будні війни, про те, що бачив, знав і пережив сам. Він брав участь у цих подіях, був командиром саперного взводу, полковим інженером. Його героям властиві звичайні людські властивості й почуття: страх, біль, нерозуміння, іноді розгубленість. Зв’язковий штабу Ігор, витончений і талановитий, – один з героїв повісті. До війни був дипломантом художнього інституту. Коли треба залишитися, щоб дати можливість піти іншим, без пафосу, без пози й гучних слів, “Ігор мовчачи киває головою”. Ці люди гинули, але не були зломлені, вони просто, з достоїнством захищали Батьківщину.
Подвиги відбуваються не тільки на полі бою й не тільки за допомогою зброї. Є подвиги, що показують велич духу, стійкість, непокору російської людини. Мужність людей, що не підкорилися ворогу, не нижче мужності, виявленого на полі бою. Герої Бикова, білоруського письменника, часто гинуть, не зробивши нічого героїчного. Це й Ігор Іванівський з повісті “Дожити до світанку”, і вчитель Мороз, що загинув зі своїми учнями, і партизан Левчук, що врятував дитину, і Сотників з однойменної повісті Василя Бикова. Всі вони просто виконали свій борг солдата. Сила дух-цих людей виявилася сильніше страху смерті. У повісті “Обеліск” цікавий епізод суперечки між партизаном Ткачуком і “завідувачем районо” Ксендзовим про значимості вчинку Олеся Івановича Мороза. “- Що він таке зробив? Чи вбив він хоч одного німця? – запитує Ксьондзів.
Він зробив більше, ніж якби вбив сто. Він життя поклало на плаху. Сам. Добровільно… – відповів Ткачук”. Такі люди перемагали своєю величчю від душі. Мороз виховав для подвигу учнів і власною смертю довів це.
У своїх повістях Василь Биков створив цілий ряд об’ємних, широко типізованих людських характерів, через які глибоко й масштабно осягаються багато сторін народного подвигу в роки Великої Вітчизняної війни.
Твору Бориса Васильєва “У списках не значився”, “А зорі тут тихі…” учать любові до Батьківщини, виховують почуття гордості подвигами батьків і дідів. Прочитавши один раз його повести, ми ніколи не забудемо лейтенанта Плужникова, останнього захисника Брестської міцності, Васькова й тих дівчисьок, які пішли захищати свою Батьківщину. Хіба їм носити чоловічі чоботи й гімнастерки, хіба їм у руках тримати автомати? Звичайно ні! Але вони не злякалися, ціною своїх життів виконали обов’язок перед Батьківщиною. Щоб дати можливість Васькову надати допомогу Ріті, Женя Комелькова веде німців від того місця, де лежить її подруга. Вона бореться з фашистами до своєї загибелі. Страшною смертю вмирає Ліза, провалившись у трясовину. Васьків важко переживає загибель своїх дівчат. У кожній він бачить майбутню матір, у якої були б свої діти, онуки, а “тепер не буде цієї ниточки! Маленької ниточки в нескінченній пряжі людства”. Старшина кричить німцям, що залишилися: “Що, взяли? Взяли, так..? П’ять дівчат, п’ять дівчаток було всього, усього п’ятеро!.. А не пройшли ви, нікуди не пройшли й здохнете тут, усі здохнете!”
Добутку радянських письменників про війну багатогранні й неповторні.
У післявоєнні роки Ілля Еренбург справедливо відзначив, що найбільш повні достовірні версії подій, найбільш великі й філософські добутки будуть написані саме учасниками, але через якийсь час. Свій твір я хочу закінчити словами Іллі Еренбурга:
“Ми багато втратили в цій боротьбі, але ми збережемо для нового щасливого покоління думку, світло, совість людства”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)