Приклад твору: Питання сенсу життя у повісті О. І. Солженицина “Раковий корпус”

У Росії завжди були люди, які не могли мовчати тоді, коли мовчання було єдиним способом вижити. Одним з таких людей став Олександр Ісайович Солженицин. Російський читач довідався про нього на початку шістдесятих після публікації в журналі “Новий світ” оповідання “Один день Івана Денисовича”. Цей добуток увів в літературу нову табірну тему.

В оповіданні О. І. Солженицин прагнув показати характер російського народу, табірне життя очами простої російської людини. Потім письменник починає роботу над історичним добутком “Архіпелаг ГУЛАГ”, матеріалом для якого служать листи в’язнів сталінських таборів. Після виходу у світло “Архіпелагу” за кордоном О. І. Солженицин був насильно виселений з рідної країни. І тільки через півтора десятиліття великий письменник одержав можливість повернутися на Батьківщину. Наприкінці вісімдесятих відбулося повернення О. І. Солженицина російському читачеві, завдяки тому ж “Новому світу”, у якому С. П. Залигін почав друкувати “Архіпелаг ГУЛАГ”. Стало ясно, що мовчати про творчість письменника не можна. Адже Солженицин краще, ніж який-небудь інший письменник, відповідає на запитання “Хто ми є?”.

О. І. Солженицин народився в сім’ї заможних селян. Спеціального літературного утворення він не одержав, але останні два передвоєнних роки провчився на філологічному факультеті

Московського інституту філософії й літератури. Був покликаний в армію, закінчив артилерійське училище. Незадовго до закінчення війни, у лютому 1945 року, у Східній Пруссії вже капітана О. І. Солженицина осягає арешт, в’язниця й табір. Сам Солженицин про свій арешт писав: “Страшно подумати, що б я став за письменник (а став би), якщо б мене не посадили”.

Табірний строк скінчився в день смерті Сталіна, і відразу виявився рак; по вироку лікарів жити залишалося менше місяця. Це був страшний момент у житті письменника. У близькості смерті, чекаючи своєї долі О. І. Солженицин бачив можливість постановки найважливіших, останніх питань людського існування. Насамперед – про сенс життя. Хвороба не зважає на соціальний статус, їй байдужні ідейні переконання, вона страшна своєю раптовістю й тим, що робить всіх рівними перед смертю. Але О. І. Солженицин не вмер, незважаючи на запущену злоякісну пухлину, і вважав, що “повернута йому життя з тих пір має вкладену мету”. Після виписки з Ташкентського онкологічного диспансеру в 1955 році О. І. Солженицин задумав написати повість про людей, що стоять на порозі смерті, про їхні останні думки, дії. Реалізовано ідею була тільки майже через десять років. Спроби надрукувати “Раковий корпус” у журналі “Новий світ” успіхом не увінчалися, а у світло повість вийшло в 1968 році за кордоном.

В “Раковому корпусі” зіштовхуються два герої. Один, прототипом якого в якімсь ступені служить сам письменник, Олег Костоглотов, що був сержант-фронтовик, що очікував в онкодиспансері смерті й чудом урятований. Іншої – Павло Русанов, відповідальний працівник, професійний стукач, що посадив у в’язницю чимало безвинних людей і на їхніх стражданнях построїв своє благополуччя. Згадуючи про тих, чиїми долями він несправедливо розпорядився, він не випробовує каяттів совісті, у його душі тільки страх перед можливою відплатою. Суперечки Костоглотова й Русанова, їхня боротьба за виживання йдуть у той час, коли валить сталінська машина, і для одного це – промінь світла, а для іншого – розвал створеного по крупицях світу.

Чималу роль в осмисленні що відбувається грає література. Костоглотов замислюється над вітчизняною словесністю. Не випадково з’явився в палаті томик Лева Толстого. Письменник Солженицин нагадує про гуманізм літератури XIX століття з його “головним законом” Толстого – любові людини до людини. Між Русановим і Костоглотовим міститься “проповідник морального соціалізму” Шулубін. Перші читачі порахували б, що він-те й виражає мрії самого письменника. Але згодом О. І. Солженицин сказав: “Шулубін, що все життя відступав і гнув спину, зовсім протилежний авторові й не виражає ні з якої сторони автора”.

Набагато ближче авторові дідки Микола Іванович і Олена Олександрівна Кадміни, що пройшли через табір і здобули досвід і глибину життя. Саме в них був Олег після того, як зненацька, під впливом рентгена, відступила дивна хвороба. Костоглотов знає, що після видужання його чекає вічне посилання в Уш-Тереке, але він як би заново вчиться цінувати те, що дано людині.

В “Раковому корпусі” майже не видно гулаговської реальності, вона лише мало-мало відкривається десь удалині, нагадує про себе “вічним посиланням” Костоглотова. Будні ракового корпуса письменник малює спокійними, стриманими фарбами. Тут зображене життя, скована не колючим дротом, а самою природою. Погроза загибелі нависає над людиною вже не з боку держави, а зсередини людського тіла, визріваючи пухлиною. О. І. Солженицин немов привітає все живе, знімаючи павутину з того, що наповнює людське існування, зігріває його. Тему життєлюбства письменник розглядає й з іншої сторони. Самовдоволене життєлюбство Максима Чалого настільки ж сліпо й цинічно, як і відношення до життя Павла Русанова. Цих людей не зупиняють духовні цінності, вони здатні зім’яти все на своєму шляху. Їм далека ідея каяття, одна із заповітних для О. І. Солженицина, у них спить або відсутня совість, тому важко їхній шлях до людей, до істини, до добра. Ці по часті відповідь на питання, що задає Олег Костоглотов:

“Яка все-таки верхня ціна життя? Скільки можна за неї платити, а скільки не можна?”

Для Олега лікарняна палата стала школою. Зрозуміла тяга його до простого життя. У фіналі Олег після сумнівів і коливань все-таки відмовляється від побачення з Вірою Гангарт, що могло б стати вирішальної в їхніх непростих відносинах. Він боїться внести розлад у вже надламану долю Віри й розуміє, що їх розділяє його хвороба, його положення засланця. Виразна сцена, коли перед від’їздом Олег заходить на прохання Дімки, хворого сусіда-хлопчиська, у зоопарк, де пережите змушує бачити прообраз змученого суспільства. Ця сцена як стогін, як лемент. “Саме заплутане у висновку звірів було те, що, прийнявши їхню сторону й, допустимо, сили б маючи, Олег не міг би приступитися зламувати клітки й звільняти їх. Тому що загублено була ними разом з батьківщиною й ідея волі. І від раптового їхнього звільнення могло стати тільки страшніші”.

Повість О. І. Солженицина “Раковий корпус”, була обрана мною для рецензування тому, що вона допомогла мені зрозуміти сенс життя, питання істини й добра. Це добуток, як ніяке інше, навчив мене, що треба в житті цінувати, за що нести відповідальність.



Згаяний час то втрачений скарб.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Приклад твору: Питання сенсу життя у повісті О. І. Солженицина “Раковий корпус”