Показ суперечливих сторін дійсності через самоаналіз головного героя новели «Intermezzo»
Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, айв українській прозі загалом. Це водночас і соціально-психологічний, політичний твір, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат.
У новелі гармонійно переплелись філософські мотиви і ліризм, і це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань і настроїв. Це через його оповідь визначає Коцюбинський дві суперечливі дійсності – життя на лоні природи, взаємини
Свій авторський задум письменник реалізує через глибокий самоаналіз центральної постаті твору – образ головного оповідача. Це – інтелігент, громадсько-політичний діяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розуміє красу й велич природи – сонця, землі, неба, поля. Своїми почуттями від спілкування з природою він щедро ділиться з нами, але подає
Уже з перших рядків твору ми стаємо свідками складного самоаналізу героя, що скаржиться на свою втому, на гнітюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самотнім: «я утомився», «мене втомили люди», «я не можу бути самотнім».
Цими висловлюваннями автор підкреслює залежність людини від суспільства. Далі психологічний самоаналіз поглиблюється: опинившись в одній із десяти чорних кімнат, герой не може позбутись химерного відчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Він не може заснути, його переслідують згадки про трагічні події, що сталися після революційних виступів у час реакції: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато…»
Це розстріляні, повішені, трупи яких потім кинуть у ледь прикриті ями. Ми розуміємо, що оповідач був не лише свідком, а й діяльним учасником революційних подій, враження від яких гнітять його душу.
.. .Та на ранок сонячне проміння знищує нічні марення, оповідач з піднесеним настроєм оглядає сільське довкілля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». І вже тепер у філософський зміст новели вплітаються чотири пейзажі: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, наділеного рисами живої істоти, яке возвеличує оповідач-філософ; земля, яку герой вважає близьким собі створінням («Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, – всю я вміщаю в собі»); і картина літнього поля, його симфонія. Так постає перед нами один з персонажів твору – жива природа і її взаємини з людиною. Це – один бік діяльності.
Друга – людське горе, соціальні обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усіма його бідами. Розмова з ним
переконала оповідача, що він не має права шукати самотності, тиші й спокою, стати вільним від суспільства. Тому так переконливо звучать слова героя у кінці твору: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».
І от вже й ми, читачі, перехоплюємося оптимізмом і віримо у сили героя, розуміючи і розділяючи з ним щире прагнення служити своєму народові, своїй землі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)