Поетичне осмислення єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича
Народився в с. Новиці Горлицького повіту на Лемківщині (зараз територія Польщі) в родині священика. Навчався у польській гімназії в Сяноці, яку закінчив блискуче, на гуманітарному факультеті Львівського університету. Захоплювався музикою, малюванням. Рано почав складати вірші. За життя здобув славу одного з найкращих поетів, по смерті був надовго забутий. Автор збірок поезій “Привітання життя” (1931), “Три перстені” (1934), “Книга Лева” (1936), “Ротації”, “Зелена Євангелія” “Велика гармонія” (були впорядковані, але
У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь. Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершено у
Овес, метелики і присяги коханців. Весна закрутить хмільно веретена травня. Лисиці, куни і дівчата вранці виходять мити очі в буйнолозих плавнях. Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б. І. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в життя поганин”. І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. Її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:
Вернувся я, де вільхи й риби,
де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
і знов цілую чорні скиби.
припавши перед сонцем на коліна.
Творчість поет ставить на друге місце після
Матері-землі у вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про. сенс людського існування й сутність мистецтва:
Мов мідь живу, наснажує рослини
електрика зеленої землі.,
але і ти – рослино горда, шо
співаєш це, не знаючи пошо,
колись, мов пень, подолана від тлі,
покотишся землі на груди сині.
Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І. Антонич поєднав у поезії “Вишні”. Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на. вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка
Де вечори з Євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки… Вірші Б. І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б. І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.
Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосун ків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя…
Живу, терплю, й умру, як всі звірята…
Звірята й зорі, люди і рослини
у всіх олна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна.
хоч час крилатий з вітром лине…
(“З зелених думок одного лиса”).
Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Ан-тонича с мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя – осягти безсмертя. Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелене Євангеліє”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.
Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої…
(“Елегія про перстень молодості”).
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, пере
шкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(“Слово про чорний полк”).
Так відповів Антонич тим хто вбачав у насильстйі шлях до удосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)