Подивимось у вічі вікам
Мовчазний Новослобідський ліс… Про що він думає? Що пригадує? Які таємниці нашої історії зберігає? Я ступаю кілька кроків і завмираю. Тиша захоплює мене. Але ось налітає вітер і все відразу оживає. Прокидаються дерева, і кидають із себе сонячне листя – листи осені. Перебираючи кожний листок, нарешті знаходжу лист, адресований тільки мені. Що він розповість? Подивимось у вічі вікам…
Переді мною постають картини довоєнної Нової Слободи – нашого села. Бідність, колективізація, щоденна тяжка праця.
У нашому селі колись жила звичайна
Страх, паніка, невизначеність панували скрізь. Майже всі чоловіки пішли на фронт, Дмитро теж мріяв туди потрапити і тому просився зарахувати його бійцем до війська. Проте щоразу йому відмовляли через юний вік. Після кількох відмов Дмитро твердо вирішив готуватися у партизани.
Одного
А на фронті тривали жорстокі бої. З часом і завдання для юних розвідників ускладнились. Одного разу вони виявили розташування німецьких гранатометів, і це допомогло знищити ворога.
З осені 1941 року почалася окупація нашого краю. Німецькі війська увійшли в Нову Слободу. Розстріли, свавілля, пограбування, катування – усі ці біди зачепили чи не кожну родину. А Дмитра не залишали думки про партизанський загін. Навесні він із товаришами, ризикуючи своїм життям, збирав на полях зброю, після того як з поля зійшов сніг. Із цими знахідками він із двома товаришами таки пішов до партизанів.
Двох Іванів, яким уже виповнилося вісімнадцять років, одразу зарахували до партизанського загону. А ось Дмитра не хотіли брати, незважаючи на принесену зброю, бо він був ще неповнолітнім. Повертатись до села хлопець уперто відмовився, так і став партизаном. Це сталося в червні 1942 року, коли в цьому ж лісі, яким я зараз прогулююсь, стояв Путивльський партизанський загін Сидора Ковпака. Цей загін вів активну діяльність, висаджував у повітря ворожі потяги, підривав мости, якими мало їхати німецьке поповнення.
А через кілька тижнів сталася велика трагедія в нашому селі. Дмитро дізнався про це від розвідників. Це трапилося саме на свято Івана Купала – 7 липня. З самого ранку лунали автоматні черги, чулися вибухи, страшні крики, лемент та зойки… Каральна експедиція знищила майже все село – і старих, і малих. І лише небагатьом пощастило вижити. Серед цих щасливців була і Дмитрова мати Параска. Коли хлопець зустрів її, вона, плачучи, дала йому вузлик сухарів та маленький образок. Жінка вірила, що Бог збереже її дитину і поверне додому живою, хоч у ті часи радянська влада забороняла вірити в Бога й пропагувала атеїзм.
Той образок Дмитро Бакаєв проніс крізь усю війну. А на його молоду долю випало чимало: і бойове поранення, голод і холод, і загибель командира, якому хлопець допомагав, і тяжкі партизанські операції в Карпатах.
За бойові заслуги Дмитра Бакаєва нагородили медаллю “Партизану Вітчизняної війни II ступеня”. У серпні 1944 року Дмитро повернувся в рідне село Нова Слобода.
Минули роки… Зараз нащадки партизана Дмитра Бакаєва мешкають у місті Харкові. Але ми, односельці, ніколи не забудемо подвигу нашого земляка. Ми вдячні всім воїнам, які віддали своє життя, захищаючи наш край від німецьких загарбників.
Прогулюючись лісом, я думаю, що кожен листочок – це справді листи до нас. А в цих листах крізь віки, крізь роки надсилає історія імена тих людей, хто за свободу рідного краю важив власним життям.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)