Пишемо шкільний твір по поемі Вороного “Євшан-зілля”
Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему “Євшан-зілля”.
Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне
Та не може забути хан своєї улюбленої дитини – “плаче, бідний та зітхає. Сну не знають його очі”. Споряджає він посланця у Київ, щоб той відшукав сина і нагадав йому, якого він “роду-племені”. Старий співець виконує волю хана. Він знаходить юнака і намагається умовити його повернутися до рідної оселі, на рідну землю. Але, як виявилося, це зробити дуже нелегко, бо, здається, з пам’яті хлопця стерлися майже усі згадки про домівку. Не допомагають ні улещання, ні умовляння, ні ті пісні, що були, як “вітер у непогоду”, в яких розповідалося “про славетнії події – ті події половецькі, про лицарські походи – ті походи молодецькі!” Проте навіть це не дає ніякого результату, бо:
Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..
Здавалося, ніщо не зарадить, не допоможе. Тоді посланець від хана виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу – чарівного євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: “Рідний степ – широкий, вільний… раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!..” Тепер вже ніщо у світі не може зупинити юнака, який відчув пахощі, хоч і гіркі, рідної землі:
Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пребувати!
Значить, найдорожче для людини – її рідний край, батьківська земля. Тому і чути біль у словах Миколи Вороного, з якими він звертається до найдорожчої святині – України, що залишилася забутою своїми дітьми:
Україна! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?
Отже, гріх забувати про свою Батьківщину, треба відновлювати у серцях той “дух, що зрива на ноги”, треба шукати звичайної й одночасно незвичайної трави – євшан-зілля. Треба вірити в рідну землю, любити й шанувати її, щоб не перервався зв’язок між поколіннями – історична пам’ять. Здається, що поема М. Вороного і сама була отим символічним євшан-зіллям, що упродовж тривалого часу, попри всі заборони й перестороги, повертала одурених владою синів до рідного краю-пракореня, до батьківської землі – України. Та й тепер, я гадаю, не зменшилася її сила!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)