Пікова Дама характеристика образу Германн
Германн – молодий офіцер(“інженер”), центральний персонаж соціально-філософської повісті, кожен з героїв якої пов’язаний з певною темою(Томський – з темою незаслуженого щастя; Лизавета Іванівна – з темою соціального упокорювання; стара графиня – з темою долі) і наділений такою, що однією, що визначає його і незмінною рисою. Г. – передусім обачливий, розумний; це підкреслено і його німецьким походженням, і прізвищем(імені його читач не знає), і навіть військовою спеціальністю інженера.
Г. уперше з’являється на сторінках
” – оскільки унеможливлює ірраціональний успіх.
Далі читач бачить Г. таким, що стоїть перед вікнами бідної вихованки старої графині, Лізи; вигляд
(На зв’язок з цією повістю вказує не лише ім’я бідної вихованки, але і “чужоземна” огласовка прізвищу її “спокусника”.) Г. – швидше герой німецького міщанського роману, звідки слово і слово запозичує свій перший лист Лизе; це герой роману за розрахунком. Ліза потрібна йому тільки як слухняне знаряддя для здійснення добре обдуманого задуму – опанувати таємницю трьох карт.
Тут немає протиріччя з сценою у Нарумова; людина буржуазної епохи, Г. не змінився, не визнала всевладдя долі і урочистість випадку(на чому будується будь-яка азартна гра – особливо фараон, в якого 60 років тому грала графиня). Просто, вислухавши продовження історії(про покійника Чаплицком, якому Ганна Федотівна відкрила-таки секрет), Г. переконався в дієвості таємниці.
Це логічно; одноразовий успіх може бути випадковим; повторення випадковості вказує на можливість перетворення її в закономірність; а закономірність можна “обсчитать”, раціоналізувати, використати. Досі трьома його козирями були – розрахунок, помірність і акуратність; відтепер таємниця і авантюризм парадоксальним чином з’єдналися зі все тим же розрахунком, зі все тим же буржуазним жаданням грошей.
І тут Г. страшним чином прораховується. Бдва він намірився опанувати закон випадкового, підпорядкувати таємницю своїм цілям, як таємниця сама тут же оволоділа ім. Ця залежність, “підневільність” вчинків і думок героя(яку сам він майже не помічає) починає проявлятися відразу – і у всьому.
Після повернення від Нарумова йому сниться сон про гру, в якому золото і асигнації як би демонізуватимуться; потім, вже наяву, невідома сила підводить його до будинку старої графині. Життя і свідомість Г. миттєво і повністю підкоряються загадковій грі чисел, сенсу якої читач до певного часу не розуміє. Обмірковувавши, як оволодіти таємницею, Г. готовий зробитися коханцем вісімдесятирічної графині – бо вона помре через тиждень або через 2 дні(т. е. на 3-ій) ; виграш може потроїти, усемерить його капітал; через 2 дні (т. е.
Знову ж таки на 3-ій) він уперше являється під вікнами Лізи; через 7 днів вона уперше йому посміхається – і так далі. Навіть прізвище Г. – і та звучить тепер як дивний, німецький відгомін французького імені Сен-Жермен, від якого графиня отримала таємницю трьох карт. Але, ледве натякнувши на таємничі обставини, рабом яких стає його герой, автор знову фокусує увагу читача на розумності, обачності, планомірності Г.; він продумує все – аж до реакції Лизаветы Іванівни на його любовні листи. Добившись від неї згоди на побачення(а значить – отримавши детальний план будинку і раду, як в нього проникнути), Г. пробирається в кабінет графині, чекає її повернення з балу – і, злякавши до напівсмерті, намагається вивідати бажаний секрет.
Аргументи, які він приводить у свою користь, гранично різноманітні; від пропозиції “скласти щастя мого життя” до міркувань про користь ощадливості; від готовності узяти гріх графині на свою душу, навіть якщо він пов’язаний “з пагубою вічного блаженства, з диявольським договором” до обіцянки шанувати Ганну Федотівну “як святиню” причому з роду в рід. (Це парафраз літургійного молитвословия “Запанує Господь довіку, Бог твій, Сионе, в рід і рід”.) Г.
Згоден на все, бо ні в що не вірить: ні в “пагубу вічного блаженства”, ні у святиню; це тільки заклинальні формули, “сакрально-юридичні” умови можливого договору. Навіть “щось, схоже на розкаяння совісті”, що відгукнулося було в його серці, коли він почув кроки обдуреної ним Лізи, більше не здатне в нім пробудитися; він закам’янів, уподібнився мертвій статуї.
Зрозумівши, що графиня мертва, Г. пробирається до кімнати Лизаветы Іванівни – не для того, щоб покаятися перед нею, але для того, щоб поставити усі точки над “и”; розв’язати вузол любовного сюжету, в якому більше немає нужди “…усе це було не любов! Гроші, – ось чого алкала його душа”! Сувора душа, – уточнює Пушкін. Чому ж тоді двічі упродовж однієї глави(ІV) автор наводить читача на порівняння холодного Г. з Наполеоном, який для людей першої половини XІX ст. утілював уявлення про романтичну безстрашність в грі з долею?
Спочатку Ліза згадує про розмову з Томським(у Г. “особа істинно романтична” – “профіль Наполеона, а душа Мефістофеля”), потім слідує опис Г., що сидить на вікні склавши руки і Наполеона, що напрочуд нагадує портрет…
Передусім Пушкін(як згодом і Гоголь) зображує новий, буржуазний, здрібнілий світ. Хоча усі пристрасті, символом яких в повісті опиняються карти, залишилися колишніми, але зло втратило свій “героїчний” вигляд, змінило масштаб. Наполеон жадав слави – і сміливо йшов на боротьбу з усім Всесвітом; сучасний “Наполеон”, Г. жадає грошей – і хоче бухгалтерски обсчитать долю.
“Колишній” Мефістофель кидав до ніг Фауста цілий світ; “нинішній” Me – фисто здатний тільки на смерть залякати стару графиню незарядженим пістолетом(а сучасний Фауст з пушкінської ♦ Сцени з Фауста”, 1826, з якою асоціативно пов’язана “Пікова дама”, смертельно нудьгує). Звідси рукою подати до “наполеонізму” Родіона Раскольникова, об’єднаного з образом Г. узами літературної спорідненості (“Злочин і покарання” Ф. М.
Достоєвського); Розкольників заради ідеї пожертвує старою процентницею(таке ж уособлення долі, як стара графиня) і її безневинною сестрою Лизаветой Іванівною(ім’я бідної вихованки). Проте вірно і зворотне: зло змізерніло, але залишилося все тим же злом; “наполеонівська” поза Г., поза володаря долі, що зазнав поразки, але що не змирився з ним – схрещені руки, – вказує на гордовите презирство до світу, що підкреслено “паралеллю” з Лізою, що сидить навпроти і руки, що покірливо склала, хрестом.
Втім, голос совісті ще раз заговорить в Г. – через три дні після рокової ночі, під час похоронної відправи мимоволі убитої мм старої. Він вирішить вибачитися у неї – але навіть тут діятиме з міркувань моральної вигоди, а не з власне моральних міркувань. Покійна може мати шкідливий вплив на його життя – і краще подумки покаятися перед нею, щоб позбавитися від цього впливу.
І тут автор, який послідовно міняє літературну прописку свого героя(у першій главі він – потенційний персонаж авантюрного роману; у другій – герой фантастичної повісті у дусі Э.-Т.-А. Гофмана; у третій ~ дійову особу повести соціально-побутовою, сюжет якої поступово повертається до своїх авантюрних витоків), знову різко “перемикає” тональність оповідання. Риторичних кліше з поминальної проповіді молодого архієрея (“ангел смерті набув її <...
> безсонну в подумуваннях благих і в очікуванні жениха полунощного”) самі собою накладаються на події страшної ночі. У Г., цьому “ангелові смерті” і “полунощном жениху” раптом проступають пародійні риси; його образ продовжує дрібніти, знижуватися; він немов тане на очах у читача. І навіть “помста” мертвої старої, що повергає героя в непритомність, здатна викликати посмішку у читача: вона “глузливо поглянула на нього, примружившись одним оком”.
Історичний анекдот про три карти, детальне бытоописа-ние, фантастика – все сплутується, покривається флером іронії і двозначності, так що ні герой, ні читач вже не в силах розібрати: чи дійсно мертва стара, човгаючи тапочками, уся у білому, являється Г. тією ж ніччю? Чи цей наслідок нервового пароксизму і випитого вина? Що таке три карти, названі нею, – “трійка, сімка, туз” – потойбічна таємниця чисел, яким Г. підпорядкований з тієї миті, як вирішив оволодіти секретом карт, або проста прогресія, яку Г.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)