Характеристика образу Чайльда Гарольда

Чайльд Гарольд – юнак, якого спонукає до безмежного скепсису “туги уїдлива сила”, що зробилася відмітною властивістю цілого покоління, що застало тільки захід героїчної епохи революційних потрясінь і визвольних воєн. Пушкінське визначення – “передчасна старість душі” – виділяє найістотнішу якість того, що утілився в Г. мирочувствования. Що забарвило собою цілий період європейського духовного життя, подібний умонастрій, осереддям і виразником якого виступає Г., надало розповіді про його “паломництво” значність яскравого

документу епохи і однієї з найбільших подій в історії романтизму. Відчуваючи себе таким, що народився під “безславною зіркою” і що залишив надію відшукати мету, гідну сил, що дрімають в нім, Г. у свої неповні дев’ятнадцять років мріє лише про забуття, яке могло б принести втечу “від самого себе”, але роз’їдаюча невіра переслідує його, “і в серці місця немає спокою”. Позицією Г. стає тотальна іронія, яка за масками благородства виявляє дріб’язкову самокорисливість, а за високими словами – порожнечу сенсу, що стала хронічною хворобою епохи, коли втратилося відчуття змістовності і цілеспрямованості
існування. У Іспанії, проїжджаючи полями “скорботної слави”, що залишилася як пам’ять про опір наполеонівському нашестю, навіть в Греції, де “вільних у минулому шанують сини Свободи”, і у барвистій суворій Албанії Г., подорожуючий з єдиним бажанням не вдихати отруєного повітря рідної землі, переживає тільки почуття, тяжке і для нього самого, – байдужість, “Паломництво” з’являється не як духовні мандри, не як спонукав лицаря, рухомого мріями про славу, а як здійснення давнього задуму “хоч в пекло біжить, але кинув альбіон”. Передісторія Г. розказана в перших же строфах, що говорять про єдину, але їм самим знехтуваній любові, оскільки герой вважав за краще “спокушати любов’ю багатьох” – з надією цим зовнішнім різноманіттям притупити відчуття нудьги серед “шуму людних зал”. Його ранима гордість, що з’єдналася з тугою і безвихідним розчаруванням, самим Г. усвідомлена як “хворобу розуму і серця рокова”, але “жизнеотрицающая печаль” виявляється сильніше за усі інші спонукання. Пригнічуючи “почуттів невільні і запал”, він у байдужості шукає захисту від травм, заподіяних зіткненням з реальним порядком речей у світі, яким Г. його знає. Скорбота, Г., що володіє, органічна, непідробна і не може бути пояснена ні його “нещасним характером”, як вважали Перші критики, ні уявною невідмітністю персонажа від автора, тоді як насправді поема зовсім не носить характеру ліричної сповіді. У набагато більшому ступені метою Байрона був портрет його покоління, представленого в образі юного скептика, який чужий усіх зваблювань, терпить безцільністю і порожнечею своїх буднів і занадто добре знає ціну прекрасним обманам любові, мрійливості, безкорисливості, самопожертвування. Поняття “Герой Байрона” виникло і закріпилося разом з публікацією перших пісень поеми. Як представник епохи Г. набув набагато ширшої і стійкішої популярності, ніж як літературний герой, що має свою індивідуальність.






Життя тараса шевченка подвиг.
Характеристика образу Чайльда Гарольда