Переказ твору Чехова “Скрипка Ротшильда”. Стисло
Зміст “Скрипки Ротшильда” в стислому викладі нескладний, як у більшості оповідань Чехова. Трунар Яків Іванов на прізвисько Бронза – мешканець маленького заштатного містечка. Він незадоволений всім і всіма на світі, а надто тим, що його земляки вмирають дуже рідко і він терпить через це збитки. “Жив він бідно, як звичайний мужик, у невеличкій старій хаті, де була одна лише кімната, і в цій кімнаті містилися він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстак і все господарство”. Мозок сімдесятилітнього трунаря і вдень, і вночі гризе нестерпна
Проживши з дружиною Марфою п’ятдесят років, він “жодного разу не приголубив її, не пожалів, жодного разу не здогадався купити їй хустинку або
Промучившися ніч, Яків тягнеться через силу до лікарні. З виразу обличчя фельдшера він розуміє, що нічого вже йому не допоможе, що й за ним прийшла смерть. “Йдучи потім додому, він розмірковував, що від смерті буде одна тільки користь! Не треба ані їсти, ані пити, ані сплачувати податки, ані ображати людей… Від життя людині збиток, а від смерті користь… але все ж таки образливо і гірко: навіщо на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині лише один раз, проходить без користі?”
Все, пов’язане з хворобою і смертю Марфи, а потім і Якова, – це одна лінія оповідання. Друга виникає через те, що у трунаря, крім уміння добре робити “скрині для останнього спочинку”, є ще справжній талант – він дуже гарно, з душею грає на скрипці. Разом з містечковим оркестром, в якому більшість музик євреї, він грає на весіллях.
Але через грубість трунаря і його нічим не пояснювану ненависть і зневагу до євреїв, його кличуть тільки тоді, коли це конче необхідно. Особливо огидно ставиться Яків до рудого, худорлявого, нещасного музики з кумедним для цього бідолахи прізвищем Ротшильд (кумедним, бо це прізвище найбагатшої в Європі родини банкірів). Високий на зріст, могутній, як дуб, трунар-скрипаль до нестями залякує хирлявого флейтиста Ротшильда, котрий будь-яку мелодію грає жалібно і цим дратує Бронзу. Гірко ображений чоловік змішаною ламаною мовою здалеку погрожує Якову, від чого стає ще кумеднішим. Але вся його постать трагікомічна і викликає не сміх, а жалість. Тремтячи від збудження і страху, флейтист вигукує на адресу Якова: “Якби я не поважав вас за талант, то ви б давно полетіли у мене у віконце”. Тут важливо, що бідний музика розуміє й високо шанує музичний хист свого злобливого колеги. В оповіданні Яків двічі ображає Ротшильда, нацьковує на нього собаку, але той приходить до нього втретє, бо нікому грати на багатому весіллі і диригент послав нещасного за скрипалем. Ротшильд полохливо чекає на нові образи, але вмираючий старий, переживши перед смертю духовне прозріння, лагідно підзиває музику до себе. Він востаннє імпровізує на своїй улюбленій скрипці якусь зворушливу мелодію, що в обох викликає сльози. Справжнє мистецтво очищає грішну душу, об’єднує у спільному світлому почутті таких різних, ворожих одне одному людей. “А потім весь день Яків лежав і тужив. Коли ввечері батюшка, сповідуючи його, спитав, чи не пам’ятає він за собою якийсь особливий гріх, то він, напружуючи згасаючу пам’ять, знову згадав нещасне обличчя Марфи й відчайдушний крик жида, якого вкусив собака, і сказав ледь чутно:
– Скрипку віддайте Ротшильду. – Добре, – відповів батюшка”.
І ось Ротшильд, відкинувши флейту, грає тепер на скрипці Якова оту його сумну, щемливу мелодію, а люди охоче слухають музику і плачуть. Майже все оповідання “Скрипка Ротшильда” – це потік думок сімдесятилітнього злого і заздрісного накопичувача, який раптом під впливом певних подій усвідомлює, що змарнував власне і чуже життя, тужить, кається і вмирає. Втручання автора в роздуми, спогади, нехитрі філософські міркування героя мінімальне. Авторське слово, звичайно, є, і при уважному читанні можна навіть помітити дещо в думках Якова Іванова, що глибше і мудріше від нього. Але загалом письменник психологічно точно показує важке, болісне пробудження в зашкарублій, майже мертвій душі сумління й таких людських почуттів – жалості, туги за нездійсненим, каяття. Якщо перефразувати назву відомого твору Фрідріха Ніцше, перед нами “народження трагедії з духу музики”, бо музика – це те найкраще, найщнріше, на що здатний змальований, як здається, суцільною чорною фарбою трунар. Це вона виплескує, коли Яків грає в години невимовної туги на своїй скрипці, його загнані глибоко у підсвідомість, забуті людські почуття. Саме музика в передсмертну годину підносить ницу душу цієї людини на рівень трагедії, викликає співчуття до занапащеного життя істоти фізично могутньої, працьовитої і вмілої, наділеної талантом, але згубленої прагненням збагачення, скнарістю.
Світова література знає багато образів накопичувачів і скнар. Згадаємо хоча б мольєрівського скупого Гарпаго-на, бапьзаківського Гобсека, гоголівського Плюшкіна. Накопичення для кожного з цих заможних або навіть багатих людей – своєрідна манія, а у Плюшкіна – справжнє божевілля. Персонаж Чехова – людина бідна, його корисливість – це не жага золота, як у Гарпагона, або прагнення безмежної влади, як у Гобсека, а спотворена, викривлена мрія про інше життя, не таке вбоге, сіре, безнадійне. Він нещасний, хоч і не усвідомлює цього, і це породжує в ньому злість, гнів, жорстокість. Так званий комплекс меншовартості обертається безглуздою агресивністю до малих світу цього (в оповіданні це Марфа і Ротшильд).
Марфу ми бачимо й чуємо через сприйняття її чоловіком і п’яницею фельдшером, до якого Яків привіз хвору. Чоловік звик до того, що її обличчя завжди “бліде, боязке, нещасне”. Щодо фельдшера, то він так бачить стару: “вона сиділа на табуреті, скорчена і мізерна, гостроноса, з відкритим ротом, була в профіль схожа на птаха, якому хочеться пити”. Характеризуючи Марфу, письменник повторює слово “боязка”. Ця полохливість жінки-трудівниці, застрашеної чоловіком, – її найвиразніша риса. В уста Марфи вкладені в оповіданні лише дві репліки: “Яків!… Я вмираю” і “Пам’ятаєш, Яків… Пам’ятаєш, п’ятдесят років тому нам бог дав дитинку з білявим волоссячком? Ми з тобою тоді все на річці сиділи і пісні співали… під вербою… Померла дівчинка”. Між цими словами все змарноване життя жінки. “А вона щодня топила піч, варила й пекла, ходила за водою, рубала дрова, спала з ним на одному ліжку, – згадує Яків, – а коли він повертався п’яний з весілля, вона завжди із шанобливістю вішала його скрипку на стіну І укладала його спати, і все це мовчки, з боязким, турботливим виразом”. Усе сказане про дружину трунаря – особливо переконливий приклад напрочуд місткого лаконізму Чехова, де кожне слово образно і змістовно насичене за уявної його простоти.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)