Видатний російський лірик Федір Іванович Тютчев був у всіх відносинах протилежністю своєму сучасникові і майже ровесникові Пушкіну. Якщо Пушкін одержав дуже глибоке й справедливе значення “сонця російської поезії”, то Тютчев – “нічний поет”. Хоча Пушкін і надрукував у своєму “Сучаснику” в останній рік життя велику добірку віршів тоді нікому не відомого, що находився на дипломатичній службі в Німеччині поета, навряд чи вони йому дуже сподобалися. Хоча там були такі шедеври, як “Бачення”, “Безсоння”, “Як океан
обіймає кулю земну”, “Останній катаклізм”, “Цицерон”, “Про що ти виєш, вітер нічний?..”, Пушкіну була далека насамперед традиція, на яку опирався Тютчев: німецький ідеалізм, до якого Пушкін залишився байдужий, і поетична архаїка XVІІІ – початку XІX століття (насамперед Державін), з яким Пушкін вів непримиренну літературну боротьбу.
З поезією Тютчева ми знайомився в початковій школі, це вірші про природу, пейзажна лірика. Але головне у Тютчева – не зображення, а осмислення природи – філософська лірика, і друга його тема – життя людської душі, напруженість любовного почуття. Єдність його
ліриці надає емоційний тон – постійна неясна тривога, за якій приходить неясне, але незмінне відчуття наближення загального кінця. Поряд з нейтральними в емоційному плані пейзажними замальовками, природа у Тютчева катастрофічна й сприйняття її трагедійне. Насамперед у таких віршах як “Безсоння”, “Бачення”, “Останній катаклізм”, “Як океан обіймає кулю земну”, “Про що ти виєш, вітер нічний?..”. Уночі у поета відкривається внутрішній пророчий зір, і за спокоєм денної природи він бачить стихію хаосу, чревату катастрофами й катаклізмами. Він слухає всесвітнє мовчання покинутого, посиротілого життя (взагалі життя людини на землі для Тютчева є примарою, сном) і оплакує наближення загальної останньої години. У той же час поет визнає, що голос хаосу, що відчувається вночі, хоча й незрозумілий, глухий для людини, але й глибоко родинний настрою його збентеженої душі. Життя людської душі повторює й відтворює стан природи – думка віршів філософського циклу: “Цицерон”, “Як над гарячею золою”, “Душа моя – елізіум тіней”, “Сльози людські”, “Хвиля й дума”, “Два голоси”. У житті людини і суспільства теж бурі, ніч, захід, панує доля (про це вірш “Цицерон” зі знаменитою фразою: “Блаженний, хто відвідав цей мир в його хвилини фатальні”). Звідси гостре відчуття кінця буття (“Як над гарячею золою”), визнання безнадійності (“Два голоси”). Настільки ж катастрофічне й згубне для людини кохання (“Приречення”, “Останнє кохання”). Звідки ж у Тютчева всі ці “страсті фатальні”? Вони визначені епохою великих соціально-історичних катаклізмів, у яку жив і творив поет. Звернемо увагу, що творча активність Тютчева прийшлася на рубіж 20-30-х років, коли революційна активність і в Європі, і в Росії пішла на спад і затвердилася миколаївська реакція, і на кінець 40-х років, коли по Європі знову прокотилася хвиля буржуазних революцій. Розберемо вірш “Я лютеран люблю богослуженьє”, датоване 16 вересня 1834 року. Чим привабила православного християнина Тютчева віра німецьких протестантів, послідовників зачинателя європейської Реформації Мартіна Лютера? Він побачив в обстановці відправлення їх культу настільки родинну його душі ситуацію загального кінця: “Зібравшись в дорогу, востаннє вам віра має бути”. Тому так “порожній і голий” її будинок (а в першій строфі – “Цих голих стін, цей храм порожній”). Разом з тим у цьому вірші Тютчев із приголомшливою силою виразив зміст будь-якої релігії: вона готовить людину, його душу до останнього відходу. Адже смерть з релігійної точки зору – благо: душа вертається в своє божественне лоно, з якого вийшла при народженні. Християнин повинен бути всяку мить готовим до цього. Він і ходить у Божий храм потім, щоб підготувати до цього душу. “Але година настала, пробив час… Молитеся Богу, В останній раз ви молитись тепер”.
