Серед натхненних співців краси нашої любої і стражденної України невгасимим сяйвом палахкотить ім’я талановитого поета XX століття Володимира Сосюри. М’який лірик, він підносився до висот подвижницької самопожертви заради блага рідного краю. Образ Вітчизни незмінно окрилював його фантазію та уяву, надихаючи на створення поезій, пронизаних палкою синівською любов’ю до України. Всі вони сприймаються як одкровення справжнього патріота і громадянина, вселяють віру в достойне майбутнє рідної землі. Чистотою, світлою радістю, весняними
надіями віє від поезії Сосюри “Солов’їні далі”. Митець щасливий, бо живе в одному ритмі з народом, служить йому щирим словом і чесним ділом. Його серце б’ється в грудях “молодо і дзвінко”, й поет радісно сповіщає усіх: Краю ти мій, краю, Кращого за тебе я в житті не знаю! Кращого не знаю, далі мої сині, Як весну стрічати на моїй Вкраїні. Але Сосюра – не тільки мрійливий оспівувач солов’їних світанків і високого українського неба. Він – активний поборник культури рідного краю, а тому прагне переконати всіх у чудодійній солодкозвучній силі мови своєї Вітчизни. Про це йдеться в поезії “Як не любити
рідну мову”. Вона написана динамічно й експресивно. Карбовані рядки звучать афористично: “…мова – це душа народу, народ без мови – не народ.” Про неї, “зброю ідеї”, митець пристрасно оповідає у вірші “О мово моя”. Твір не лише прославляє “життя духовного основу”, а й показує, наскільки вона потрібна усім нам, наскільки дорога, незбагненна й незабутня. Завершується ж поезія безкомпромісним вироком: О мово вкраїнська!.. Хто любить її, Той любить мою Україну. Та все ж справжній апогей поетового патріотичного почуття – у вірші “Любіть Україну”. Цікава й трагічна історія виходу у світ цього твору: спочатку бурхливе схвалення з боку читачів та критики, потім, після статті в, газеті “Правда” від 2 липня 1951 року, – шквал лютих нападок, шельмування на різноманітних пленумах, зборах, негативні відгуки про вірш у пресі й по радіо. А причина цього – звинувачення поета в націоналізмі, у відступі від комуністичних догм. Коли ж буря вщухла, перед заспокоєною громадськістю постає вірш-діамант найчистішої води, справжня перлина, добута рукою майстра з літературних глибин. Уважна, трепетна, лагідна поезія світиться променистою красою, подарованою мистецтвом талановитого творця. Поет закохано малює сонценосний образ любої Вітчизни, вибудовує його із дрібних деталей, підмічених захопленим поглядом: із вітру, травинки, квітки. І робить це так майстерно, що рідна земля постає в уяві читачів об’ємно та разюче яскраво. Тому численні заклики поета щирі, мудрі і прості: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди! Особливо зворушливе поетичне звертання до юнака і юнки, чиє життя тільки вступило в пору ранньої весни. Митець мріє бачити молоде покоління українців гідними патріотами своєї землі. Тож для хлопця знаходить категоричні, переконливі слова: Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину… Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну! Поет вважає, що його Вітчизна заслуговує на безмірну відданість своїх дочок і синів, постійне служіння її інтересам, справедливі захоплення і поклоніння. Тому закликає шанувати її “у сні й наяву”, а в кінці твору підсумовує: “Всім серцем любіть Україну свою, – і вічні ми будемо з нею”. Є у Володимира Сосюри ще немало творів, присвячених “тихим зорям” землі, омитої водами сивого Дніпра. Ніжним сонцем в коханих очах виграє її образ у поезії “Україні”. У вірші “Краю мій!” автор запевняє, що любить Вітчизну “любов’ю мільйонів”, “кожним стуком серця”. Поет відзначався активною громадянською позицією, напруженістю думки та емоцій, що виливалися в його майстерних віршах. Тому творча спадщина митця увійшла в духовну скарбницю людства. В історії ж української культури Володимир Сосюра назавжди залишиться полум’яним борцем за процвітання Вітчизни та єдність нації.
